Мене звати Тетяна Володимирівна. Ми живемо у місті Дружківка. 

Відбулась переоцінка цінностей. Те, що раніше приймалося за звичайне явище, зараз здається недосяжним. 

В перший день війни ми перебували вдома. Як звичайно зранку мали піти на роботу, а син – до школи. Прокинулись від вибуху. Розповіла дитині, що вибухи по всій Україні, що обстрілюють всюди. Дитина розплакалася. Страх та розпач - що робити далі, якщо тікати, то куди?

Розмітались всі продукти з прилавків, неможливо було купити муки, олії, солі. Закривалися та виїзжали магазини, аптеки. Неможливо загалі було купити ліків: знеболюючі, сердечні та заспокійливі - це був великий дефіцит. Замовляли у волонтерів, щоб вони купували і привозили. 

Найстрашніший день був 17 березня 2022 року, коли повідомили про загибель брата.

Відчуття страху, відчуття провини, неконтрольовані емоції. 

У дитини є прапор, на якому він збирає підписи військових. Хотілося, щоб син хоть на мить зміг відволіктися від війни. Спочатку коронавірус – діти були вдома на карантині, потім війна. Майже три роки немає повноцінного живого спілкування з однолітками. Я його майже не відпускаю ніде одного в місті. Друзі та однокласники роз'їхалися... Залишається тільки інтернет.

Син бачить пролітаючі ракети перед вікнами та зруйновану льодову арену в нашому місті, в яку ми ходили кататися на ковзанах, зруйнований будинок культури, де він займався танцями, а зараз вони стоять повністю зруйнованими...