Кацевич Ілля, учень 9 класу ліцею імені Сергія Байдовського села Соснина Іваничівської селищної ради Володимирського району Волинської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Остапюк Ольга Павлівна
Війна. Моя історія
Війна…Кривава, жорстока, страшна…Вона нищить на своєму шляху все кругом на чорне попелище. Це слово я чув у школі та від старших людей. Коли воно звучало, ставало страшно. Я і уявити собі не міг, що буду жити в час війни. Ніколи не думав, що війна прийде в мою країну. Що підлий чобіт загарбника ступить на мою святу землю. Та ще й коли! У ХХІ столітті!
Жив я собі, спав спокійно. Правда, переживав за окуповані Крим і Донбас. А тут – війна! Перший день війни застав мене зненацька. Це був звичайний ранок 24 лютого, четверта година. Я, як завжди, збирався йти в школу. Але коли я прокинувся і побачив стурбовану маму, я запитав, чому вона мене не розбудила до школи. Вона відповіла, що почалася війна і навчання відмінили.
Тоді я взяв свій смартфон і побачив в інтернеті дуже багато новин про повномасштабне вторгнення орків на Україну. І я знову почув слово «війна»! Але сприйняв його не так, як раніше. Я усвідомив, що мій світ перевернувся з ніг на голову. Для мене це був шок! Я не розумів того, що відбувається.
Найстрашнішим для мене було те, що я бачив страх і відчай в очах рідних. Ми прислухались до звуків, бо здавалось, що щось шумить у небі, що гуркотять танки. Думали, що робити, як захиститися від небезпеки, яка уже була на сході і півдні країни.
Як на мене, сам факт того, що в XXI столітті, коли весь світ розвивається, а наша держава знищується, розкрадається і голодує - це щось неправильне. Так не повинно бути! В одну мить руйнується майбутнє. Все те, що моя Україна протягом багатьох років відбудовувала великими зусиллями. Це просто жах! Мені і всім моїм рідним було важко зрозуміти, що наша країна, яка має багаті та родючі землі, так безжально знищується.
А люди, які доклали максимальних зусиль на розбудову нашої держави, тепер ціною власного життя борються за свою землю, за свою країну, за свою незалежність.
Моє життя докорінно змінилося, і я зрозумів, що тепер все буде не так, як раніше. Я живу далеко від бойових дій. В моєму селі тихо і спокійно. Люблю грати з друзями футбол, мріяти. Мені здається, що все добре. Але виття сирен повертає мене до реальності. Моя школа переведена на дистанційне навчання, бо в нас немає укриття.
А мені так хочеться ходити до школи, як раніше! Я не можу побачитись ні з татом, який знаходиться за 10 кілометрів від кордону з білорусами, бо вони, як і росіяни, можуть прийти на нашу землю, ні з іншими близькими і рідними людьми.
Також після початку повномасштабного вторгнення російської навали змінилося і життя моєї родини. Мій троюрідний брат Володимир пішов захищати нашу країну від окупантів. Він військовий медик. Надає допомогу нашим захисникам та захисницям під Куп’янськом. Служить Володимир в артилерійському дивізіоні. Був нагороджений за мужність і відвагу медаллю «Ветеран війни». Має звання молодший сержант.
Чоловік моєї сестри Ілони Влад кожного місяця надсилає кошти на різні потреби нашим військовим. А ще вся моя родина неодноразово допомагала і продовжує допомагати військовим. Ми відправляємо нашим захисникам продукти харчування, одяг. Випікаємо печиво, пиріжки. Надсилаємо гроші на авто, прилади нічного бачення. Робимо те, що в наших силах, щоб ворог не прийшов у мій дім.
Я дуже пишаюся тим, що живу в Україні, тому що немає в світі країни, в якій всі були б такі єдині. Коли ми єдині, ми сильні. Я вірю в силу, в єдність та незламність нашого народу. Я впевнений, що незабаром збудуться пророчі слова Тараса Шевченка: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі…» Я вірю в наше ЗСУ та в нашу Перемогу! Я вірю, що настане Мир!