Штика Анастасія, учениця 10 класу Недригайлівського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каліновська Любов Олександрівна

Війна. Моя історія

Сьома година ранку. Мені телефонує моя найкраща подруга зі словами “Настя, почалась війна! Я чула, як летить вертоліт, а ще лунає сирена. Мені страшно”. Я щойно прокинулась і нічого не могла усвідомити. Я відразу не повірила в це, я думала, можливо, то жарт, але я помилялась...

Я вийшла з кімнати, пішла на кухню, і побачила, що мама сильно налякана і не знає, що робити, а потім вона говорить “почалась війна. Збирайся. Збирай лише все необхідне ”. Її голос сильно тремтів, а в її очах я бачила біль і наче якусь безвихідність.

Я стояла у себе в кімнаті, дивилась на красиве ранкове зимове небо, але й ніяк не могла повірити, що на нашу країну напали люди, яких ми вважали своїми побратимами. Близько п’яти днів ми перебували в підвалі. Я сиділа на якомусь старому матраці і намагалась себе відволікти від цього всього. В нас було світло і тому я завжди малювала картини. Коли я малювала, я наче переносилась у свій фантастичний ідеальний світ, я наче літала по просторам неба поміж великих м’якеньких хмар, які були наче солодка вата. Але на жаль, життя спускало мене на землю до сурової реальності.

Через п’ять місяців війни батьки вирішують, що ми будемо їхати за кордон. Це було дуже не очікувано для мене. Мені було боляче розлучатися з рідними, але я думала про те, що десь там я зможу почати нове життя.

Країна, яка стала для мене другим домом - Ірландія. Там я набула нового сенсу жити, моє життя наче почалось з чистого листа. Я гадала, що тут буде легко, нові друзі, але все сталося по-іншому, не так, як я очікувала. Я пішла навчатися в ірландський коледж. Так вийшло, що в мене не було друзів. Складно бути в іншій країні через війну без близьких тобі людей, друзів. Коли ти йдеш по шкільному коридору і ніхто не хоче звернути на тебе увагу, навіть всіляко уникали спілкування з тобою.

Я завжди намагалась стримувати свої емоції, але було дуже складно. Бували моменти, коли на українців кидали бутерброди в шкільній столові. І ти сидиш і думаєш: “ Чому так? Чому вони нас так не люблять? За що таке ставлення до нас?”.

Вони просто не розуміли нас, не розуміли, що нам довелося пережити. І так усім зрозуміло, що їм не було ніякого діла до нас, але інколи хотілося усім розповісти, вилити увесь той біль, який місяцями накопичувався в душі. Але я себе стримувала, я не хотіла показувати свою слабкість. Але незабаром в моєму житті з’явилась дорога мені людина. З ним я відчувала, спокій, підтримку, і тільки з ним я могла показувати свої справжні емоції та почуття, але на жаль, після семи місяців нашого спілкування він зник з мого життя без всяких пояснень.

Звісно, моє життя на тому не закінчилось. В моєму житті почалась біла смуга. З’явилось багато друзів, досягнення, подорожі з друзями та сім’єю. Весь той час, коли ти була без друзів, не показувала нікому своїх емоцій, ти наче була в тіні, але нарешті, те, чого ти так хотіла - отримала.

В Ірландії в мене було багато поганих і хороших моментів. Так, війна - це дуже погано, але як би не війна, я б не поїхала в Ірландію і в мене не було б такого досвіду. Зараз я в Україні і дуже сумую за тими теплими моментами, які подарувала мені ця неймовірна країна. Ця частина з фільму про моє життя, яка мала б бути вирізаною із сценарію, стала для мене чимось неймовірним.

Навіть зараз, коли я пишу це есе, в мене набігають сльози на очі. Вийшло так, що ця частина стала ключовою, одною з найголовніших частин мого сценарію. Ця частина придала неймовірних барв для сюжету і відіграла величезну роль. Завдяки їй я зрозуміла, що не потрібно припиняти жити навіть, якщо війна. Я почала дивитись на світ по-іншому. Тільки там я зрозуміла на скільки наше життя дорогоцінне та прекрасне.

Я хочу  дещо вам сказати. Життя одне, тому живіть його так, як хочете ви. Нічого не бійтеся. Якщо ви когось кохаєте, то скажіть про це, в цьому не має нічого страшного. Якщо ви хочете щось зробити, то зробіть це, не бійтеся не думайте, що про вас подумають інші. Якщо ви хочете змінити своє життя, то змінюйте, можливо, цей крок у невідомість круто змінить ваше життя. Ніколи не відкладайте своє життя на потім. Живіть сьогодні, бо завтра вже може ніколи не настати.