Ірина виживала в Маріуполі у нелюдських умовах. Вистояти їй допомогли небайдужі люди. 

Війну я зустріла в Маріуполі. Я не виїхала 24 лютого, бо, по-перше, продовжувала працювати - роботу ніхто не скасовував, а по-друге, в мене була старенька мама, і я не розуміла, як її вивезти. Тому всі події, які відбувалися в Маріуполі, я пережила на собі. 

Про початок повномасштабної війни я дізналася зранку - зателефонували родичі. Якщо чесно, останнім часом було зрозуміло, що це може статися, але в кожному з нас жила надія. Я сподівалася, що нас це омине. Коли стало зрозуміло, що не омине, я все одно не уявляла, що не буде світла, газу, зв’язку і що ситуація розгортатиметься так, що місто опиниться в повному оточенні. Цього не очікував ніхто. Здавалося, що наступ буде лише зі сходу і завжди залишатиметься можливість виїхати.

Їжу й воду доводилося дуже економити. Я перебувала в приватному будинку в підвалі. Я щиро вдячна людям, які нас прихистили. 

Усі продукти й воду розподіляли, щоб цього вистачило якомога довше, бо ніхто не знав, скільки це триватиме. Найстрашніші думки були про те, що доведеться померти від голоду або спраги.

Виїхати вдалося не одразу. Першу спробу я зробила 5 березня. Тоді нас обстріляли, за кілька метрів упали «Гради», і я була змушена повернутися назад, до драматичного театру.Там було дуже багато людей, говорили про евакуацію, стояли машини й автобуси. Усі чекали якоїсь команди, але ніхто не знав, що робити. Потім повідомили, що «зелених коридорів» немає, і довелося повернутися додому та чекати. Коли ж перші люди змогли вибратися на підконтрольну Україні територію і стало зрозуміло, що проїзд можливий, я відразу виїхала.

Була людина, яка змогла дістатися до нас із Білосарайської коси й запропонувала вивести звідти. Спочатку здавалося, що це буде невелика колона - близько восьми чи дев’яти машин. Але спрацювало сарафанне радіо, і в результаті колона налічувала приблизно дві тисячі машин. Шлях пролягав через місто, порт, судноремонтний завод, далі - на косу. Потім дорога вела на Бердянськ, згодом - на Василівку і Запоріжжя.

Першу зупинку я зробила в Бердянську й переночувала там. Місто на той момент уже було окуповане, але перевірок не було. Під час руху перевіряли лише багажник і документи, фільтрації тоді ще не проводили.

Коли колона вже виїжджала на підконтрольну Україні територію і були видні українські поліцейські та військові, росіяни відкрили обстріл.

Після цього я залишалася в Дніпрі, згодом - у Вінниці. Там працював центр для людей, які виїхали з зони бойових дій. Нас нагодували, дали можливість переночувати на матрацах, розкладених просто на підлозі. Після цього я поїхала до Львова і залишаюся тут.

Я не можу назвати одну конкретну подію, яка вразила мене найбільше. Вразило все. Наприклад, дорогою до Вінниці в машині були літні люди, і я розуміла, що вони не зможуть спати на підлозі. У місті були колеги, які приїхали туди раніше, і вони одразу допомогли, без жодних запитань. Усі прояви допомоги - від людей, військових, поліцейських - були надзвичайно важливими.

Колону пропускали поступово, по сто машин, бо одразу всіх провести було неможливо. Потім мені телефонували люди з Грузії, яких я бачила лише кілька разів у житті, і запрошували до себе. Зателефонувала й колишня студентка, яка мешкала в Греції, і також запропонувала прихисток, хоча я навчала її лише один семестр.

Люди різні, але в таких умовах проявляється справжнє людське ставлення.  Взаємна підтримка була постійною. Я вдячна кожному, хто був поруч тоді і залишається поруч зараз.

Психологічне навантаження відчувається й досі. За цей час я дуже змінилася і не можу сказати, що залишилася такою, як раніше. Великою проблемою для мене є відсутність живого спілкування, адже я працюю онлайн. Найбільша підтримка - це моя родина і мої діти. Я дуже вдячна, що вони є. Я вдячна і своїй роботі. Водночас я розумію, що є люди, які перебувають у ще гірших умовах, тому не бачу сенсу скаржитися. 

Я завжди кажу: якщо я йтиму вулицею, світитиме сонце і не буде війни, навіть якщо навколо все буде зруйноване, я буду найщасливішою людиною.