Колони російської техніки зайшли в село Орлянське у перші дні війни. Леся боялась за сина-поліцейського, бо окупанти забирали чоловіків на «яму». 

Перший день повномасштабної війни, 24 лютого, розпочався з шоку. О п'ятій ранку подзвонив син і сказав, що почалася війна. Я не могли повірити. У нас із чоловіком у голові не вкладалося, що це сталося. Наступного дня я пішла на роботу в лікарню. В селі почали з’являтися колони техніки. Ми тихенько сиділи з колегою за шторкою й рахували, скільки одиниць зайшло. Було близько 300 машин і дуже багато солдатів. Потім один БТР і велика машина заїхали до лікарні, об’їхали кругом. Ми все позачиняли й тихо сиділи. І, по-моєму, вони вистрелили з танка. Було дуже страшно. Побігли в укриття лікарні і пробули там до кінця зміни. Росіяни їздили по всьому селу, було чутно страшний гул.

Наступного ранку я бігла два кілометри до свого будинку. Примчалася додому, а чоловік був уже там. На щастя, усе було відчинене, підвал не пошкоджений. Тоді «Град» заїхав з обох сторін будинку, бо поруч ніхто не жив. Чоловік пішов до них і спитав: «Що ви тут робите?» Там були молоді хлопці. Я вискочила і сказала: «Ми прекрасно живемо, дуже гарно. Їдьте додому. Ви молоді». 

Потім почалися тяжкі дні. Ми два роки не виїжджали, чекали і думали, що наші скоро прийдуть. Паспорти російські не отримували. 

Майже не виходили з дому, перестали сміятися й радіти життю. Виявилося, що нам багато не треба: аби хліб був. 

Багато знайомих виїхали раніше, наприклад кум, бо був в АТО. Чоловік за станом здоров’я не служив, мав білий квиток. Ми дуже боялися, щоб нас не здали, бо син – поліцейський і виїхав за наказом. Ми переживали, щоб нас «на яму» не забрали. Чоловік схуд на 15 кілограмів, а в мене почався тремор, руки й ноги трусилися.

Батькам чоловіка та моїм батькам по 75 років, тому ми довго мучилися і не виїжджали. Вони підтримали нас і сказали: «Ви їдьте, а ми чхати на тих росіян хотіли. Скільки нам тут лишилося?» Тоді ми кинули хату і все нажите. Взяли дві сумки, продали все, що могли, щоб на дорогу були заощадження, і поїхали через Росію. Нам трапився хороший перевізник, який пояснив, що робити. Через Колотилівку ми потрапили в Україну - з двома сумками і підірваним здоров’ям.

Я одразу пішла шукати роботу, чоловік записався в Нацгвардію і пішов служити. Сказав: «А інакше як я буду своїм дітям в очі дивитися?» Ми дуже хочемо додому, до батьків, до свого дому. 

Ми вдячні Богові за те, що живі наші батьки. Надіємося, що повернемося туди. Дуже дякуємо всім благодійним фондам і Фонду Ріната Ахметова за підтримку.

Зараз ми в Запоріжжі. Я мрію про мир і повернення додому, щоб бути разом із дітьми, онуком і батьками. Виявляється, нам нічого не потрібно, лише щоб сім’я була разом і був мир.