Я живу сама, мені 50 років. Я з Харкова. Там і застала мене війна. Я ще встигла на роботу поїхати. Шок був перш за все, не знала, що робити. У ванній спала і в коридорі, якось так.

Постійні обстріли, звичайно, лякали. Не дуже приємно тоді було. Шокувала вся ця розруха і те, що я не знала, як далі жити. Розуміла, що це - не на один день.

Вдома у мене був запас продуктів. Воду можна було з крану набрати, тож стосовно цього нормально було, ліків також був якийсь запас.

Роботи не було, дуже важко знайти роботу. Родина розкидана. У мене діти дорослі, живуть окремо. За батьків боюсь: вони у Золочіві живуть, їм там дуже дісталося. Найстрашніше – що можеш прокинутися і не дорахуватись когось із членів родини.

Зараз трошки оговтуємося. З роботою вийшло, але хотілося б повернутися до тієї точки, яка була 24 лютого. Я в Полтаві, але не виключаю тої можливості, що прийдеться ще кудись їхати. За кордон не хотілося б, а там - життя покаже.

Хочеться, щоб швидше війна закінчилася. Мрію повернутися до Харкова, працювати, жити. Повернутися на ту точку життя, яка була до війни.