24 лютого я була на лікарняному, ковід. В цю новину важко було повірити, не випускали з рук мобільний телефон, читаючи новини. Переживали за Київ, Харків, Бучу, Гостомель та інші міста.

Приймали біженців з Рубіжного, Северодонецька, Попасної. Ділилися одягом, харчами, житлом…

Найстрашніше, коли стріляють, руйнуючи будинки і вбиваючи людей. Вночі в дім, де жили дві жінки похилого віку, прилетів снаряд, зруйнував дім, виникла пожежа. Жінки до ранку спостерігали за пожежею. Згоріло все... Волонтери евакуйовували маму в чому була, вся у сажі. Після пережитого стресу сталися проблеми з пам'яттю та серцем...

Ми залишились жити, вдома, у Соледарі: без світла, води, газу. Воду, харчі підвозили волонтери. Чоловіки з транспортом їздили до колодязів за водою, на дворі зробили груби, заготовлювали дрова, так і готували їжу. Ми з мамою живемо разом, а донька з дітьми – недалеко. Сестра виїхала до Запоріжжя.

Потім ми переїхали до Харкова: скільки ми зустріли добрих, чуйних, небайдужих до чужого горя людей. Нам допомогли з житлом, одягом, взуттям, посудом, харчами, ділилися останнім. Це дорогого коштує…

До війни я працювала геологом.

На згадку про трагічні події залишились світлини зруйнованих будинків, переляканих дітей і дорослих, що тікають від війни. Спогади про пережите викликають сльози, сум…