Грибуля Олександр, 1 курс, Мринська філія ДПТНЗ "Куликівський ПАЛ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сокол Ніна Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Тисяча днів тому я був малим школярем, який більше за все хотів, аби нарешті закінчився карантин і ми з друзями знову прийшли в нашу школу, сіли за парти і почався вже не дистанційний, а «живий» урок. Мріяв на перерві промчати, як вітер, шкільним коридором і навздогін почути: « Не летіть, розбишаки!». Мріяв після уроків ганяти м’яча  футбольним полем, аж поки той не cтомиться… Про що ж іще може мріяти хлопчисько, коли йому тринадцять, і він знайомий чи не з усіма карасями у сільському ставку?

Коли теплі хвилі Снову дарують стільки щасливих годин купання до несхочу? Коли він знає усі грибні місця у лісі, й усі  ягідники та горішники знайде, хоч зав'яжи йому очі?

Тисяча днів тому мої Тимоновичі були людним, чималим селом із широкими вулицями, ошатними садками, розлогими берегами та луками, врунистими городами та різнокольоровими квітниками, що дбайливо висадали господині попід парканами вздовж дороги.

А потім увірвалась  війна. Враз змінилось моє село і люди в ньому. Затихло все. Хати, стали сірими, і небо. І весна перестала бути весною.

Квітень не дихав теплом, бо  кожного дня російська авіація нас бомбила. За два кілометри  - брянська область російської федерації: Гатити  почали відразу: артилерія, авіаційні бомби, міни. Найстрашніше, коли летять касетні снаряди. Той звук особливий: він на залишає жодної надії. Як і вирви від авіабомб. Найглибша, метрів з п’ять, утворилася біля мосту через Снов.

Село боролося, як могло. Після чергового обстрілу ми залишилися без світла.

Коли приїхала ремонтна бригада, щоб відновити лінію, почався новий обстріл і вона змушена була покинути роботу й рятуватися. Наш відважний сусід попросив залишити йому обладнання й самотужки відновив пошкоджену лінію. А хати горіли одна за одною. Навкруги села бродила неприкаяною чиясь худоба. Я навіть щасливий, що нашого коника забрали інші господарі туди, де немає обстрілів. Поїхав і Джек на нове місце проживання. Його прихистили добрі знайомі моїх батьків (ми вже кілька разів провідували нашого улюбленця, який став надійним охоронцем нової родини). Виїжджали все більше жителів.

І от  прийшла  наша черга покинути рідну домівку. Важкі це були дні. А день від'їзду – невимовно болючим.

Так, я вже звик до нового місця проживання, маю нових друзів і сусідів. Але у мене відібрали і знищили світ мого дитинства. Більше немає нашої вулиці й дому, в якому я виріс, в якому була щасливою наша чимала родина. Тепер ми – ВПО.  

Зараз я - студент і здобуваю професію електромонтера, щоб у майбутньому, і сьогоднішньому, дні бути корисним моїй країні. Знаю, попереду нас чекає найсвітліша мить. Але до неї ще дні війни…

Мої тисяча днів війни – це дні болю, надії і боротьби. Кожен мій крок у житті це не тільки мрія про мир, а  й ще один крок до Перемоги. "Як біжить швидко час. Я надіюсь, він за нас", - співала Клавдія Петрівна. Ситуація залежить від усіх нас. Не впасти у відчай, не опустити руки, не поширювати паніку, не звинувачувати інших. Допомагати, зробити бодай щось для оборони. Щодня допомагати тим, кому важче (завжди є хтось, кому важче, ніж тобі. Дякувати. Я це можу. Ми це можемо. Я певен!