Мені 42 роки, проживаємо в місті Охтирка з чоловіком і чотирма дітьми. Зараз я вдома, на роботу не вийшла.
24 лютого рано-вранці мені зателефонувала сестра і сказала, щоб не відпускала дитину до школи, бо почалася війна.
Найстрашніше було за дітей, коли літали ракети і літаки над головами. Ми нікуди не виїздили. Я боялась, що настане той день, коли не буде чим нагодувати дітей. Але якось прожили. У нас тільки старша донька виїздила в Польщу.
Кожен день все шокувало, але в мене була підтримка: мій чоловік, сини мої, маленька донечка. Вони мене стримували в руках.
У нас своє господарство, то ми з нестачею продуктів не стикнулися. Чоловік залишився без роботи - звільнили його, зараз стоїть у центрі зайнятості. Нам почали допомогу давати.
Хочеться, щоб якнайскоріше війна скінчилась.
