Мені 48 років. Я з міста Авдіївка Донецької області. Моя дитина має інвалідність. 

У нас вже десять років війна, тому такого чогось несподівано для нас не було. Запам'ятала, коли вже по місту полетіли «Гради». Ми сиділи в підвалі, потім я відчула, що полетіло на район Хімік. А через декілька хвилин нам подзвонили рідні з багатоповерхівки і сказали, що прилетіло туди. 

Авдіївка всі десять років була українською, тому гуманітарна допомога у нас завжди була. В нас у приватному секторі скважина, тому ми не залежали ні від центрального опалення, ні від водопостачання. З продуктами все було нормально. А з медициною були проблеми. У дитини окуляри, за ними в Покровськ було далеко їздити. І групу ми їй оформили вже коли виїхали. Зараз ми проживаємо з батьками, винаймаємо житло в місті Кропивницькому. 

Виїжджали під обстрілами, коли вже «Гради» полетіли. Батьки нещодавно приїхали, бо дома уже неможливо залишатися. Вони мешкали в Семенівці, це неподалік від Авдіївки.

Мене досі все шокує, бо міста нашого вже немає, нам повертатися нема куди. У всіх членів родини було приватне житло: у кого квартири, в кого – будинки, а зараз нічого немає. І ми не знаємо, що робити. Житло винаймати дуже дорого, а батькам вже за сімдесят. З батьками разом жити вже важкувато. Ми всі звикли до свого дому. У нас уже ні минулого немає, ні майбутнього. Дуже багато людей, які втратили своє житло.