Мені 57 років. Війна застала мене на Луганщині, я жив за десять кілометрів від лінії розмежування. Наше селище обстрілювали всі вісім років.  

Будинок мій розбили 21 лютого, ще до повномасштабного вторгнення. У нас 17 і 21 лютого були обстріли, а  24 лютого я зібрав усю сім'ю, і ми виїхали до батька - за сто кілометрів, до іншого селища, бо наше помешкання було розбите.  

Потім ми з Божою допомогою через Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лиман пробралися в Донецьку область, город Мирноград. Він зараз також знаходиться під обстрілами. Там прожили в дитячому садочку два тижні у перевалочному пункті, і доля закинула нас у Дніпропетровську область, село Васильківка. 

Помер наш сват - не витримав цього всього: розрухи, розбитої хати. В дружини від нервувань і всього цього стався мікроінсульт.

Люди надали нам помешкання, вже живемо тут два роки. Зі мною батько, онуки, донька і невістка. Син і зять працюють в сільському господарстві на Івано-Франківщині. А ми проживаємо тут, у 60 км від Запоріжжя. Гучно, чути прильоти. Слава Богу, що живі всі діти і онуки. 

Не раз ми получали гуманітарну допомогу, і від Фонду Ріната Ахметова, велике йому дякую. Тримаємося і віримо в Україну, віримо в наші ЗСУ.  Віримо в те що ми повернемося додому.