Я проживаю в селі Нововасилівці Снігурівського району. До 2002 року мешкала в селі недалеко від мами, потім  виїхала в Кривий Ріг, працювала там, а перед війною знову приїхала в село. Мама захворіла на рак, я її доглядала.

22 лютого відвозила документи в лікарню, а 24 числа почали бомбити. Я в селі була біля мами.

Найскладніше – це коли не було змоги діставати ліки. Ми не мали ні хліба, нічого. Мама пенсію не отримувала. Але пережили. Ми весь час були в селі, нікуди не виїжджали. Маму не можна було транспортувати.

Шокувало, що окупанти приходили додому до нас, щось вишукували, не зважали, що мама хвора. 

У нас трошки було запасів. Я город садила - ми хоч якось могли прожити. Потім почали давати допомогу, коли вже нас звільнили. Дякуємо за те, що підтримали.

До глибини душі зворушило звільнення нашого села. Ми зустрічали в селі наші війська, потім світло дали, все добре стало.

Тяжко сказати, коли звільнять всю Україну. Головне – щоб не було втрат, щоб діти були живі.