Ми жили у Золотому Луганської області, працювали.
Дуже важко про це згадувати. Коли бомбили Сєвєродонецьк, до нас не возили продукти - ми їли те, що було в погребі. Хліб самі пекли, у кого було борошно.
Дуже страшно, коли стріляють. Мені здається, немає нічого страшнішого за війну, коли ти переживаєш за своїх рідних. Дитина дуже плакала, казала, що їй дуже страшно.
Ми зібралися і виїхали. Забрали кота і собаку, вони ж - наша родина. В дорозі страшно було. Поїхали в місто Дніпро. Не знаю, чому. Просто так склалося.
Хочу, щоб війна закінчилась скоріше, щоб ми поїхали додому і відбудовували те, що зруйнували росіяни.
Поки що я свого майбутнього не уявляю. Ми живемо одним днем зараз.
