Нечипоренко Саміра, 8 клас
Опорний заклад «Лисянський ліцей №1»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шевченко Лілія Анатоліївна

Війна. Моя історія.

Усі ми пам’ятаємо 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного українця поділилося на «до» та «після». День, коли в моєму житті вперше з дитинства поселилося відчуття страху за своє життя та життя моїх рідних та друзів. Саме тоді я почала усвідомлювати, що війна ось за вікном, а не в книгах із історії України. З кожним днем я все більше та більше розуміла всі масштаби трагедії втрат, які ми отримуємо у цій несправедливій війні.

Для усієї моєї родини війна – це велика трагедія, адже ми втрачаємо найкращих воїнів та звичайних мирних людей. Зараз майже кожна родина відправляє на війну свого сина, батька, чоловіка, брата, не знаючи достеменно, чи повернуться вони. Так і в моїй родині зараз у гарячих точках війни воює мій рідний дядько. У свої 34 роки він мужньо разом зі своїми побратимами боронить нашу країну на сході. Кожного дня вони виборюють по сантиметру нашої землі, на жаль, дуже великою ціною. Моя сім’я щодня чекає на звістку від дядька. Адже, йдучи на війну, він мав вагітну жінку та незабаром здійснилася його найбільша мрія, і тепер він - батько довгоочікуваного сина.

Мені боляче розуміти, що через війну він не бачить, як зростає його син, не чує його перших слів. Усе їхнє спілкування - це лише відеодзвінки, в яких він щиро посміхається, але усі ми бачимо його засмучені та втомлені очі.

За увесь час війни він повертався додому лише два рази. Однак це були найдовгоочікуваніші зустрічі, наповнені теплом та радістю. Розмовляючи з ним, я відчувала в його голосі тремор, але і водночас спокій. Доволі боязко слухати ті історії, які він розповідав нам. Я слухаючи їх, розуміла, на скільки мужнього та відважного дядька маю. А ще страшніше розуміти, що, перебуваючи на позиціях, вони інколи навіть не мають, що їсти та пити, прощаються зі своїм життям та не знають, чи повернуться. Він вступив до лав Збройних Сил України через пів року після повномасштабного вторгнення. Наймужнішого та найвідважнішого воїна чекає уся родина. Тяжко усвідомлювати те, що його життя, як і життя кожного воїна під загрозою. Та наша віра і молитва оберігає наших янголів - охоронців на землі. І я вірю, що зовсім скоро він повернеться і вся родина збереться за сімейним столом, де усі будуть усміхнені та щасливі.

Проте молитви та віри, на жаль, мало… Ми усі маємо донатити для наших захисників та захисниць. Ризикуючи своїм життям, вони дають нам змогу щоранку спокійно пити каву та ходити до школи. То чому ж ми не можемо поділитись цією частинкою кави із захисниками у вигляді донату?

Усі, напевно, знають відомі слова Ліни Костенко: «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кровʼю на своїй землі». Дивлячись на сьогодення, я розумію увесь глибокий сенс цього вислову та щиро вірю, що зовсім скоро увесь цей жах закінчиться і кожна родина буде щасливою. Пишаюся тим, що я українка.

Адже ми - це і є майбутнє нашої держави. Я щиро бажаю, щоб наша молодь розуміла, в якій чудовій, нескореній державі вона живе. Вклоняюся кожному герою, який зараз стоїть на варті нашого спокою. Зараз наша Батьківщина переживає чи не найгірші часи за усе її існування. Але саме наразі українці об’єднались, як ніколи. Мені приємно бачити, як наших людей радо приймають за кордоном, а ще краще бачити, коли усі вони повертаюся додому та з великим трепетом у серці «цілують» рідну землю. Так і в мене сталося. Одна з моїх подруг виїхала закордон до Німеччини. Пам’ятаю, якою тяжкою була наша остання зустріч. Ми обидві розуміли, що, на жаль, побачимося нескоро. Я ніколи не розуміла, як друзі можуть бути на відстані, поки сама не опинилася у такій ситуації. Коли ти розумієш, як людина тобі важлива та рідна, то зовсім немає значення/ в кілометрі вона від тебе чи в тисячах кілометрів/ Для мене дружба - це особливе почуття, яке об’єднує людей. Дружба - це коли є віра та підтримка один від одного. Коли ти можеш із людиною поділитись не лише щастям, а і горем та проблемами. Маючи подругу на відстані, я зрозуміла, що скільки б кілометрів вас не розділяло, ми завжди залишимося рідними, якщо це справжня дружба. Однак, сила соціальних мереж дає нам змогу ніколи не втрачати це спілкування. Вірю, що одного дня і я буду так зустрічати її на вокзалі рідного Києва.

Ще я жалкую про те, що доволі мало подорожувала Україною до війни. Скільки визначних місць та пам’яток не побачила і, на жаль, вже не побачу. Але, так завжди, ми не цінуємо те, що маємо, а коли втрачаємо, то розуміємо усю цінність втраченого.

Тож, одразу після закінчення війни, я поїду у рідний Крим, відвідаю Харків, побачу Одесу. Знаю, що кожне з цих міст постраждало чи не найбільше, але моє серце та душа рветься до них. Чому? Не можу пояснити, але знаю, що для мене кожен куточок України - рідним дім. Я пишаюся, що є громадянкою суверенної держави - України, що моя душа завжди вільна, але ніколи не забуду, якою ціною усе це маю.

Наразі я будую плани, мрію та вірю, що одного дня почую омріяне: «Кінець війні!» Ми не здаємося, ми стоїмо за нашу Батьківщину. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю - любов до нашої рідної землі.

Українське сонце зійде. Ті, хто змусив нас пережити все це, поринуть у вічну темряву. Наша поранена країна обов’язково підніметься із руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом у щасливе майбуття.