На початку повномасштабної війни я стала мамою вдруге. Народжувала дитину в окупованому на той час місті Суми. Чоловіка поруч не було, я була зі старшим сином Владиславом. Часто спали в підвалах.

Через декілька місяців після народження дитини ситуація в Сумах покращилася, але сьогодні жити в рідному місті неможливо. Постійні обстріли та новини про наступи фізично і психологічно виснажують. Діти стали боятися різних звуків, найменший син дуже плаче. Війна принесла жах, біль, втому і нестабільність.

За день до повномасштабного вторгнення мене виписали з лікарні, я була на 7 місяці вагітності. Це був жах. Я зі старшим сином поїхала до батьків і спали в підвалі. Старший син Владислав дуже злякався і до сьогодні спить поруч зі мною.

Дитина прокинулася від мого плачу. Ми тремтіли від страху і невідомості, що нас чекає далі в Сумах, бо вся російська техніка йшла через наше місто.

Авжеж, стикнулися з труднощами. Найменший син народився у підвалі роддома під звуки вибухів і так уже живе 2 роки. Старший син спить поруч зі мною, бо боїться залишитися один.

З початку війни аптеки і магазини не працювали. Слава Богу, що мали їжу про запас, а потім бабусі, церкви та деякі організації допомагали з дитячим харчуванням і речами після народження.