Ціцвіра Богдан, 9 клас, ДНЗ «Волочиський промислово-аграрний професійний ліцей», Хмельницька область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Довганюк Наталія Анатоліївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна. Що це слово може нам розповісти? Дуже хотілося б, щоб ми знали про війну тільки з розповідей старших людей, з прочитаних книг чи переглянутих кінофільмів. Проте вона стала нашим сьогоденням. Війна, як гласить Вікіпедія, — це циклічна подія конфліктів між людьми, угрупованнями, країнами у нашому світі, де завжди є агресори і жертва.

На жаль, випала вона і на нашу долю. У ній найжахливіше те, що життям і долею мільйонів людей, буквально кажучи, розпоряджається божевільна людина.

Хоч війна і не торкнулася мене безпосередньо, порівнюючи з іншими, але вона внесла свої корективи у моє світовідчуття та світосприйняття. Можу переконливо стверджувати, що я у перший день війни і зараз — це дві абсолютно різні людини. У цих тисячі днів війни умістилися дуже багато: дорослішання, зміна поглядів, нові цінності та незнані раніше бажання. Життя в умовах війни навчило багато чому, і воно більше не буде, як раніше.

Мені тепер не зрозуміти звичайних побутових проблем і мрій німецьких, данських чи польських однолітків. З одного боку, важко дивитися на безтурботне життя людей західного світу.

Інколи від їхньої байдужості до нас бере злість, але водночас розумію, що не вони винні у нашій біді. Однак я ніколи не зрозумію їхнього активного зацікавлення проблемами Палестини та Ізраїлю, хоч у нас одна лише Харківська область на третину більша за весь Ізраїль, не кажучи вже про саму зону бойових дій. А можливо, це тому, що свої рани болять більше.

Ніколи не подумав би, що буду щодня переживати тривоги у зв'язку з небезпекою ракетних ударів, тим більше спокійно до цього ставитися, а не тремтіти під ковдрою упродовж усієї ночі.

Війна уже зруйнувала звичне життя багатьох українців, позбавивши їх даху над головою, зруйнувавши усі плани та сподівання.

Мільйони моїх співвітчизників змушені були покинути усе і шукати прихистку у країнах Європейського Союзу.

Ця подія, як жодна інша, навчила нас цінувати те, що ми маємо. Раніше хтось із нас мріяв про життя у благополучних країнах Заходу, забувши народну мудрість: "Добре там, де нас нема". Але досвід життя наших біженців за межами рідної землі зняв з очей рожеві окуляри і підтвердив ще одну істину: удома — найкраще.

А ще усвідомив, що Україна — це не тільки земля, на якій народився і виріс. Україна — це частина нашої душі.

Це, безумовно, важкий досвід. Він змушує дорослішати дочасно. Ти розумієш, що у будь-яку мить можеш зустрітися зі своєю смертю навіть у відносно спокійних областях. Це трішки гнітить, страшить. Але навіть до такого можна звикнути, коли у твоїй країні війна.

Тільки до одного не можна звикнути: до авто зі зловісною цифрою "200", до похоронних процесій, до туги у материнських очах, до вдовиних та дитячих сліз.

Нікому не бажаю пережити подібне, окрім тих, з чиєї вини ми страждаємо зараз. Маю велику надію, що ми все-таки переможемо ненависного ворога. Переможемо і зможемо нарешті повернутися до того самого життя, яке було раніше. Без повітряних тривог та без болісних втрат на війні. І настане заслужений мир на нашій українській землі.