Війна повністю змінила наше життя. Ми втратили багато друзів, були змушені залишити рідне місто, спати у підвалі та на вокзалі. Доводилося їсти те, що вдавалося знайти, і постійно боятися гучних звуків. Відтоді наше життя проходить у постійній тривозі за дітей.

24 лютого 2022 року о 04:40 я прокинулася від звуків вибухів і одразу зрозуміла, що почалося. Я почала будити дітей, швидко збирати речі. Спочатку ми пішли до родичів, які жили на першому поверсі, а потім спустилися у підвал і почали облаштовувати там укриття.

Розповісти дітям, що почалася війна, було одним із найважчих моментів у моєму житті. Найболючіше було бачити їхні очі, наповнені жахом, і сльози. Я мала пояснити їм те, що сама ще не могла до кінця усвідомити.

24 лютого стало початком цього жаху. А 16 березня 2022 року наш будинок потрапив під сильні обстріли. У дітей почалася істерика, і тоді ми зрозуміли, що більше залишатися не можемо. Було прийнято рішення їхати - фактично в нікуди, не знаючи, що чекає нас попереду.

Пережите сильно позначилося на нашому здоров'ї. З'явилися розлади сну, постійна тривожність, тремтіння рук, головні болі. Були гіпертонічні кризи та серцеві напади. Страх і напруження стали частиною повсякденного життя.

Не вистачало навіть найнеобхіднішого. Воду з-під крана кип'ятили, щоб її можна було пити. Варили каші, самостійно пекли хліб, годинами стояли в чергах за гуманітарною допомогою. Найважливішим було нагодувати дітей. Дорослі їли вже те, що залишалося після них.