Ми змушені були виїхати з двома дітьми на іншу сторону країни. Винаймаємо житло, чоловік втратив роботу, зараз влаштувався, але дохід невеликий. Діти, особливо старша, страждають від війни, бо якраз підлітковий вік, а нормального спілкування з однолітками немає. Старша стала більш замкнена.

У Дружківці ми були вдома. Мали йти на роботу, старша дитина у школу, молодша - у садочок. В цей страшний день всі залишилися вдома, бо не розуміли, що буде і як саме. Взагалі не вірили, що почалася війна.

Меншій дитині було важко зрозуміти, а старшій сказали просто, що бомблять і сьогодні залишаємося вдома. Старша дитина ще мала три роки, коли війна почалася у 2014 році.

День, коли крізь сльози ти вимушений тікати, щоб врятувати дітей, був неймовірно страшним. Розуміння, що можливо додому ти більше не повернешся, додає тяжкості.

Старша донька ще з 2014 року погано спала ночами. З’явилися страхи, вночі прокидалася і кричала. Нічні прогулянки чи спроби відволікти не допомагали. Зараз діти дуже сильно реагують на сирену, особливо під час перебування в Києві, де жили як ВПО 10 місяців і були сильні обстріли.

Ми не стикалися з великими нестачами, лише відключеннями світла по 31 годині, через що часто не було опалення та води.