Мені запам'яталося 26 травня, коли був авіаобстріл аеропорту, і коли літак розвертався неподалік. У пам’яті залишилися спогади, як брали штурмом будівлю банку і обласне управління МВД. Наш офіс був поруч. Ми тоді бігли по сходах вниз, бо боялися сісти в ліфт, адже він був скляним, а з натовпу хтось стріляв по вікнах.

У 2014-2015 роках вижити допомогли продуктові набори з гуманітарної допомоги. Також була аптечка для мам, евакуація в Бердянськ, в табір. Пізніше нам надали грошову допомогу для операції на очах для молодшої доньки.

У вересні 2015 року ми приїхали до Києва, де отримали першу психологічну допомогу. Це був тривалий курс. Майже два роки з моїми дітьми працювали психологи. Зокрема була Марина Сорокіна, а також психологи в таборі «Перлина Донеччини».

Найбільший страх дітей — втратити мене, бо одного разу вони вже втрачали близьких людей. Їм важко даються нові контакти, вони не хотіли ходити ні на які гуртки, бо не хотіли нових втрат. Я ж розумію, що їм потрібно засвоєння нових корисних для життя навичок та поліпшення психоемоційного стану.

Зараз вони почуваються у безпеці, бо ми зважилися на відчайдушний крок і взяли іпотеку на придбання свого житла. Зараз у кожного власна кімната.