Рашисти разбудили нас в 4-25 гучними звуками пролітаючої над дахом громадою літаків. А по дорогах міста йшли без початку й кінця танки з літерами Z та V.

Найбільші труднощі під час окупації - відсутність почуття волі, свободи, незалежності, відсутність телефонного зв'язку, українського радіомовлення і телебачення, відсутність світла, газу, води, інтернета. З початку не було можливості купити хліба і ліків. Магазини й аптеки зачинились. У мене спрацювала історична пам'ять: вспливло, що моя бабуся розповідала про війну 1941 -1945 років, як вона літом зберігала продукти без холодильника, її поради.

Їжою ми запаслися заздалегідь. Воду для технічних нужд чоловік привозив на возику у молочному бідоні з копанки знайомих. Воду для приготування їжі привозив зі скважини друга. Піднімав на 3-ий поверх нашого будинку. Бачила, як люди збирали дощову воду. Навчилися пекти хліб на вулиці на вогнищі. "Зловити" телефонний зв'язок було тим ще квестом. Зарядити телефони, ліхтарі допомогали сусіди з генераторами. Ліки для щитовидної залози пити була вимушена не кожний день, а 1 раз в 3 дні.

Коли ми прожили в окупації 7 місяців і зрозуміли, що можемо не вижити під бомбами орків, та сама родина, якій ми допомогали раніше, допомогла нам. Зараз ми живемо в їх квартирі. Важким вважався виїзд з Куп'янська 30 вересня 2022 року. Хай Бог береже тих волонтерів, що нас вивезли до Харкова цілими й не ушкодженими!

Після переїзду до Дніпра перші дні я і чоловік були в шоці від великої кількості людей на вулиці, від того, що є вуличне освітлення, працюють світлофори, в магазинах є все, що може побажати душа.

В жовтні 2022 року зайшли з чоловіком в маршрутку, показали свідоцтва пенсіонерів, почули від водія, який він нещасний в Дніпрі від того, що бомблять на фронті. Мій чоловік, якого в Куп'янську декілька разів присипало землею від вибухів (шукав воду для нас), пішов і віддав водію гроші за проїзд.

В мене є фото й відео початку війни. Є спогади про рашистів в Куп'янську.