Аліна охоче допомагала багатьом людям від самого початку війни. Але вона бачила ситуації, коли шахраї намагались заробити на людському співчутті

Я студентка. Навчалася в Харкові. 24 лютого я почула вибухи десь о четвертій годині ранку. Спочатку не вірилося, що дійсно може таке бути. Я зателефонувала своїм батькам, і наступного дня ми з подругою і знайомим виїхали з міста. Було дуже гучно і страшно, багато машин – усі хотіли скоріше виїхати з міста.

Але з липня почали обстрілювати Нікополь із іншого берега Каховського водосховища – з Енергодару, Кам'янки, Водяного. Тому ми вимушені були переїхати з родиною в місто Покров неподалік Нікополя. Батьки їздять на роботу. Хочеться повернутися додому, але, на жаль, там небезпечно.

Ті два тижні, коли ми потім перебували в Нікополі, були найстрашнішими.

Щовечора ми лягали спати й думали: хоч би прокинутися вранці, щоб усе було добре. Ми бігали в підвал, коли починалися обстріли. Страшно було чути, як розриваються неподалік від дому снаряди. Ми боялися втратити когось із близьких. Було важко психологічно, морально, тому вирішили, що треба шукати безпечніше місце.

Але найбільше мене шокували не бойові дії, а те, які насправді люди підлі. Декілька ситуацій траплялися, коли ми починали збори, наприклад, на операцію, а потім виявлялося, що це шахраї.

Але були і хороші моменти. З Нікополя ми поїхали на три місяці недалеко від Полтави. Там були ліс і річка. Мені було спокійно та приємно в тому місці. А ще приємно було допомагати людям. Коли я бачу результат своєї роботи, бачу, що можу принести у ці тяжкі часи користь, почуваюсь краще.

Наразі в мене канікули, а взагалі я продовжую навчання в університеті. Мрію повернутися до Харкова, довчитися в мирному місті, насолоджуватися його парками. Потім повернутися в рідний Нікополь, відкрити невелику кондитерську, бо я люблю випікати солодощі. В мене вже є такий досвід. Я хочу, щоб наше містечко розвивалося. Тому збираюся працювати, аби зробити свій вклад в економіку міста і країни.