Мені 42 роки. Є дружина, дитині 16 років. Ми з Сєвєродонецька. Втратили все, що у нас було, у тому числі і житло, тільки робота залишилася. Ми зараз знаходимося в Дніпрі.
У перший день було дуже багато нестабільності і незрозумілості – що буде завтра, що взагалі коїться. У всіх була паніка. Люди штурмували магазини, аптеки.
24 лютого вимкнули опалення, світла не стало через три доби. Електроенергію відновили лише через півтора року. А газ і вода були тиждень, а потім не стало нічого, і ми перейшли в старі райони.
Найбільше шокувало, коли почало прилітати по жилим масивам і почали гинути люди. Восьмого березня ми переходили з нових кварталів в старі – тоді був масштабний обстріл. Росіяни все місто накрили. Від нас буквально в десяти метрах прилетів снаряд, але не розірвався.
Ми виїжджали після обіду першого квітня. Спочатку було все перекрито, військові і силовики заборонили виїзд, тому що був сильний обстріл. У цей день окупанти безперервно гатили по місту з артилерії. Ми виїжджали під вибухи. Доїхали до Лисичанська, приєдналися до колони. Так і виїхали. В дорозі нас теж накривали.
Людина до всього звикає – от і ми звикли. У Дніпрі ми не сильно навіть повітряними тривогами переймаємося. Тут, можна сказати, тихо.
Мрію про повернення до рідного міста.
