Я з міста Охтирки. До війни жили як справжні українці: працювали, відпочивали. Моя дитина – інвалід, я за нею доглядаю, а чоловік працює.

24 лютого чоловікові потрібно було на роботу. Ми прокинулися о п’ятій ранку й почули вибухи. Чоловік сказав, що почалася війна, та все одно пішов на роботу. Потім зателефонував о десятій ранку і сказав, щоб спускалися в погріб, бо буде обстріл.

Постійні обстріли – це найважче. Можна якось прожити без продуктів, бо завжди є щось своє, а от обстріли – це жах.

Оскільки моя дитина – інвалід, вона дуже боялася. Ми постійно спали одягнені. Дуже важко було спускати дитину в погріб, одягати, годувати. Тільки вилізеш щось приготувати – і обстріл.

Шокували смерті людей – наших, які проживали в місті. А ще - смерті наших воїнів. І найбільше шокує, коли помирають дітки після обстрілів.

Зараз у нас тихіше: росіян відігнали від нас, тому ми вже почали заспокоюватися. Ми всі мріємо, що до літа війна закінчиться, а там – побачимо, як воно буде.