Довбуш Денис, 8 клас, Молодецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Маньківської селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Полюга Людмила Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені тринадцять. Ще зовсім недавно мої думки були простими: коли наступна контрольна, які кросівки крутіші, з ким пограти у футбол чи на комп’ютері… Але одна подія змінила все. Вона поділила моє життя на "до" і "після". 24 лютого 2022 року запам’ятаю назавжди. Прокинувся від того, що мама тихо плакала на кухні. Я не міг збагнути, чому. А потім почув по телевізору страшне слово "війна".

Спочатку здалося, що це, як у фільмі, щось далеке, вигадане. Та все виявилося реальністю, у якій ми тепер живемо щодня.

Через деякий час мій тато сказав, що йде служити. У нього були спокійні очі, твердий погляд. І я зрозумів: рішення вже прийняте. Він обійняв мене й сказав: «Сину, я повинен. Ти ж хочеш жити у вільній країні?» Я не зміг нічого відповісти. Просто мовчки стояв і намагався не заплакати. Татко пішов у Збройні Сили України. Відтоді кожен день для мене - це очікування. Кожен дзвінок - завмирання серця. Кожне повідомлення - ковток повітря.

Найбільше щастя - коли чую в трубці його голос: «Усе добре, синку». Я став дорослішим. І вже не соромлюсь сліз, коли йдеться про нашого захисника.

У цей темний час життя я побачив світло. Це люди та їхня доброта, підтримка, допомога. З класом і ми готували для воїнів посилки з теплими речами, смаколиками, листівками, малюнками. Я написав татові, що чекаю його додому і що дуже пишаюся ним. Він зберігає той лист біля серця.

Найбільше мене вразило, як допомога змінює людей. У нашому класі є дівчинка Мирослава. Її тато також пішов на війну. Але ось уже багато місяців від нього немає жодної звістки — зник під час бойового завдання. Мирослава не плаче, вона мовчить. І це найстрашніше. Однокласники намагаються бути поруч. Ми з хлопцями спеціально залишаємо для неї місце в їдальні, беремо її в команду на фізкультурі, просто говоримо з нею про щось хороше.

Іноді вона тихо усміхається - і тоді мені здається, що світ трохи теплішає. Оце і є справжня допомога - бути поряд, коли інший не має сили говорити.

Сьогодні я знаю точно: допомога - це не тільки великі вчинки. Це - сказати: «Ти не один». Це - тримати за руку, коли страшно. Це - віра, яку ми даруємо одне одному. Мій тато воює, я навчаюся, щоб колись теж стати корисним для країни. Ми всі боремося - кожен на своєму фронті. І сила допомоги у тому, що не здаємось, що підтримуємо одне одного не тільки тоді, коли важко. Ми разом - значить, ми незламні! Я переконаний: настане день, коли тато повернеться додому. Обійму його так міцно, що стане важко дихати, і скажу: «Ти переміг! Ми всі перемогли! Завдяки тому, що не були байдужими і не залишили одне одного наодинці зі страхом».