Мучак Катерина, 9 клас, Любомльський  ліцей № 3 Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головенець Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як я люблю життя! Люблю безмежно у всіх його проявах: у запахах весни, у крапельках дощу на холодних щоках, у квітах на полі, у галасі на шкільних коридорах, просто у поглядах близьких, навіть у маминих повчаннях, коли я зробила щось не так. Сьогодні особливо це відчуваю, бо вже третій вересень звучить для мене не шкільним дзвоником, а сиреною.

Третій рік поспіль міряю дорогу до школи молитвою: дорогою тихенько промовляю слова до Бога із одним проханням — щоб швидше настав мир.

Я знаю, що це бажання мільйонів українців, яким війна змінила життя, вирвала серце, забрала рідних, спалила дім...

Тоді мені було 12, сьогодні —  майже 15. Скільки важать ці роки?  Багато чи мало? Вимір у 1000 днів аж спопеляє серце. Пригадую той перший день, коли ворог атакував Харків, Київ, Гостомель.

Важко було повірити, що у 21 столітті може трапитися  щось подібне. Я пильно стежила за всіма новинами і мій розум відмовлявся сприймати реальність.

Я все чекала, що ось скажуть, що це якась помилка, що це якийсь фільм. Перші потяги із біженцями переконували в іншому — це таки війна, клята кривава війна, чорним чоботом роздавила моє (і не тільки моє) спокійне життя...

Пам'ятаю цей день ніби вчора: гуде та будить усе місто сирена, загальна паніка,  ніхто не розуміє, що відбувається,  і очі у всіх однакові — якісь порожні.

Мама вже зібрала валізи, татусь завантажує машину, просить маму  їхати швидко та обережно. Я уперше в житті бачу чоловічі сльози і розпач.  Нам із братиком ніяково, ніхто не вірить,  що почалася війна. Лейла  залишається вдома з татом та дідусем, вона теж ніби все розуміє, не скаче, не збиває з ніг, лише пильно стежить  за нами.

Над  містом летять ракети, гуде сирена, її звук такий ненависний.  Дорогою мама пояснює, що почалась війна, і ми їдемо в Польщу.  

Кордон, хаос, люди,  дитячий плач, штовханина. Ми  в черзі вже 5-ту годину, мама з бабусею весь час стежать за новинами, а ми — за ними,  може, таки  неправда, і ми поїдемо назад. Ще кілька годин — і ми в Польщі, в безпеці, але далеко від тата, дідуся і  Лейли.

Дні  тепер стали довгими і якимись беззмістовними. Може, це через те, що я страшенно хотіла додому, до своїх друзів, в школу, але  мусила звикати до нових реалій.  Увесь цей час мама була на зв'язку з татом та дідусем, які заспокоювали і  казали, що все добре.  

Я добре розуміла, що насправді не все так, бо бачила розгублений погляд і чула мовчанку.  Я не розказувала про це братику.

Чужа школа, інша мова, інакше все : люди, побут, навіть природа. Найбільше моє бажання — щоб усе стало, як до війни. Мої мрії тепер не про останню модель  iPhone, не про сукню, а про Україну. Вона, виявляється, живе в моїй душі, тривожить розум і тепер пече моє дитяче серце.  Мама щодня  обіцяє,  що скоро закінчиться війна і ми повернемось додому.

Щоб посилити її обіцянку, я молюся, тихенько і щиро, прошу у Бога, щоб швидше настав мир.  Ми дуже сумували за Лейлою і не уявляли,  як там вона без нас. Сумували за татковим голосом і дідовими повчаннями.

Мама долучилася до  волонтерства,  передавала одяг, їжу і все необхідне для військових.  Ми  теж разом з дорослими плели  сітки, допомагали чим могли. Ця війна зробила нас дорослими, кудись поділися пустощі і безтурботність, переосмислилися цінності. За 1000 днів війни я стала дорослою не ззовні — внутрішньо, зсередини. Та все ще по-дитячому чекаю, що в якийсь неочікуваний момент прийде хороша новина про перемогу.

Я знаю, що цей омріяний  день настане для мене і моєї родини, для українців, для тих, хто дорого заплатив за право бути і називатися нацією.

Колись я запрошу своїх нових друзів до себе — покажу нескорених людей. Слава Україні!