Чуб Максим, 9 клас, Красноградський ліцей № 1 імені О.І.Копиленка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демяник Валентина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось вже майже третій рік Україна бореться за своє майбутнє, за право бути вільною та незалежною державою, 1000 днів війни це 1000 днів болю, втрат, але водночас це і 1000 днів боротьби, надії та незламної сили духу нашого народу. Цей шлях кожного українця складається з власних історій, спогадів і переживань, які формують загальну картину цієї страшної епопеї.

З початку війни моє життя змінилося до невпізнання. Я, як і багато хто, мав свої плани та мрії, які раптово опинилися під загрозою.

Однак у цих нових умовах мій особистий шлях набув нового сенсу. Стикаючись з постійними викликами, я почав усвідомлювати справжню цінність свободи та людяності.

Перші місяці війни були дуже страшними. Я бачив, як мої батьки хвилювалися і як на їхніх обличчях з'явилися зморшки від стресу.

Мене лякали ці нові реалії: ми більше не могли гратися на вулиці допізна, а кожен звук, навіть грім чи просто гуркіт авто, змушував серце калатати. Замість того, щоб думати про контрольні та ігри з друзями, я почав дивитися новини і намагався зрозуміти, що відбувається у світі.

На третій місяць війни я зрозумів, що хочу теж допомагати, як мої батьки. Вони займалися волонтерством, збирали допомогу для військових та біженців.

Спочатку я думав, що я ще надто малий, але потім зрозумів, що в мене теж є своя сила. Я почав роздавати флаєри та збирати речі серед сусідів і друзів. Навіть почав писати листи солдатам, щоб підбадьорити іх, Коли почалися перші великі відключення світла, я відчув, як це бути в темряві не тільки фізично, але й емоційно. У такі моменти особливо хотілося чогось світлого.

Тому ми з друзями вирішили організувати "вечори без світла" збиралися в когось вдома, запалювали свічки, читали вірші та говорили про те, що будемо робити після війни. Це давало відчуття надії і єдності, що навіть у темряві ми разом.

Одного разу, коли я ніс продукти старенькій сусідці, я зустрів хлопця, який втратив свій дім через обстріл. Ми почали розмовляти, і я відчув, наскільки важливо просто слухати і підтримувати інших. Він розповідав, як бачив, що його будинок горить, і як вони з батьками змушені були тікати під кулями. У мене перехопило подих.

Я зрозумів, що війна торкається всіх нас, навіть якщо ми не на передовій.

Попри все це, я мрію про мир.Я хочу знову грати у футбол із друзями у дворі, без думки, що кожен звук може бути сигналом небезпеки. Я мрію про повернення до школи. Я ніколи б не подумав, що колись буду так сумувати за шкільними уроками, але навіть математика здається мені солодкою, коли я уявляю наше повернення за парти.

Я уявляю собі ранок, коли прокидаюся від звуку будильника, а не сирени.

Я хочу, щоб моя країна знову була вільною і щасливою. Я мрію про великий день перемоги. У своїх мріях я бачу, як усі ми виходимо на вулиці, обіймаємо один одного, плачемо від радості. Я уявляю, як прапори майорять на кожному будинку, як люди вітають військових, які повертаються додому.

Це буде день, коли ми нарешті зможемо видихнути з полегшенням і почати будувати нове життя.

Іноді мені здається, що після війни все буде інакше. Ми більше не будемо такими, як були раніше. Я зрозумів, наскільки крихким може бути наше життя, і як важливо берегти те, що ми маємо. Війна навчила мене цінувати кожен день. Після війни я хочу жити так, щоб не втрачати жодної миті. Я більше не буду скаржитися на дрібниці — на холодну погоду чи важку домашню роботу.

Я мрію про подорожі. Багато років моя сім'я не виїжджала з міста через постійні небезпеки. Після війни я хочу побачити інші країни, дізнатися про нові культури та поділитися нашою історією.

За ці роки я багато чого навчився. Я зрозумів, що навіть маленькі вчинки можуть змінити світ навколо. Що ми всі разом діти, дорослі, солдати і волонтери робимо одну велику справу. І ця справа захистити нашу країну, наш дім. Я бачу, як мої однолітки стають сильнішими, як вони вчаться співчувати, допомагати, боротися за те, у що вірять.

Кожен з нас має свій фронт: хтось на полі бою, а хтось у школі чи вдома, підтримуючи інших і зберігаючи спокій.

Зараз мені 14, і я вже точно знаю, що таке війна. Вона вчить нас цінувати мир і свободу, бути людяними навіть у найскладніші моменти. І хоча це важко, я вірю, що ми переможемо. Бо 1000 днів війни це і 1000 днів нашої мудрості, нашої спільної боротьби за майбутнє.

Ми стали сильнішими, і це наш шлях до перемоги.

Моя мрія проста: я хочу, щоб більше не було війни. Хочу, щоб усі діти України жили без страху і мали можливість бути щасливими.