Красушин Олександр, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Рівненський автотранспортний фаховий коледж Національного університету водного господарства та природокористування»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романуха Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки війни стали великим випробуванням для мене і моєї родини. Кожен із цих 1000 днів — це час змін, болю, втрат і, водночас, моментів згуртованості й допомоги. Війна в Україні не залишила байдужим жодного українця, і я — не виняток.

Переживання, що супроводжують нас від початку повномасштабного вторгнення, змусили мене переосмислити багато речей,  а саме: цінність життя, важливість допомоги ближньому та силу єдності.

Я проживаю в Рівному, одному з міст на заході України, яке, на щастя, не стало місцем прямих бойових дій, проте це не означає, що війна не залишила свого сліду. Вона торкнулася нас у психологічному та емоційному плані, залишивши рану у серці кожного. Щоденні новини про втрати на фронті, про військових, які віддали своє життя за незалежність України, стали сумною рутиною.

Та найбільше болить, коли війна забирає тих, кого ти знав особисто.

Одним із перших ударів стало повідомлення про загибель сусіда — тата мого друга. Він пішов захищати нашу країну і не повернувся додому. Це була страшна втрата для нашого району, міста, та, звісно, для його родини. Ми всі намагались підтримувати їх, але жодна підтримка не замінить батька синові. Трохи пізніше надійшла ще одна трагічна звістка — загинув батько дівчинки, з якою я  танцював у школі сучасної хореографії. Я зустрічав його лише кілька разів, але ця новина глибоко мене вразила.

Війна забирає не тільки солдатів, вона вириває частинки життя з кожного з нас.

Втім, попри ці втрати, життя продовжувалося, і кожен із нас намагався знайти свій спосіб допомогти. У нашому Рівненському ліцеї “Колегіум” ми постійно долучалися до волонтерської діяльності: збирали кошти на дрони та інші потреби для наших військових. Я був одним із активістів цієї ініціативи і неодноразово брав участь в організації різних заходів для збору коштів. Ми влаштовували ярмарки, благодійні концерти, де кожен міг внести свій внесок у перемогу.

За цю діяльність я отримав грамоту, але головна винагорода — це усвідомлення, що мої зусилля можуть допомогти врятувати життя наших воїнів.

Моя родина також активно підтримує армію. Мама та бабуся постійно допомагають плести сітки, передають гуманітарну допомогу для переселенців. У перші дні війни наше місто приймало тисячі людей зі східних регіонів України. Їхні історії ще більше загартували мій дух. Багато з них втратили домівки, роботу, близьких людей, але вони не втратили надію на майбутнє.

Це стало для мене символом незламності українського народу.

Війна навчила мене тому, що немає нічого важливішого, ніж взаємопідтримка та допомога, адже кожен із нас має свій фронт. Для когось - це окопи і кулі, а для когось —  волонтерська робота, підтримка родини, спроби зберегти надію і віру в краще. Ми всі робимо свою справу, і ця єдність робить нас ще сильнішими.

Звичайно не обходиться без страху. Кожного разу, коли лунає сирена, я відчуваю хвилювання за близьких — маму, бабусю, друзів.

Кожна тривога нагадує про небезпеку, яка може з’явитися в будь-який момент. Але з кожним новим днем ми всі вчилися жити з нею, не дозволяючи їй поглинути нас. Ми віримо в наших захисників, віримо в те, що настане день, коли сирени замовкнуть назавжди.

Ці 1000 днів війни — це мої власні спогади, мої власні переживання.

Я зрозумів, що війна може зробити нас сильнішими, якщо ми будемо об'єднуватися і допомагати один одному.

Кожен із нас може внести свій внесок у перемогу, і я продовжую це робити, адже впевнений, що колись ми будемо жити в мирній країні, де мої спогади про війну залишаться лише сторінками у підручниках історії.