Я прокинулася від вибуху. Потім зателефонувала моя начальниця - сказала, що в Україні війна, і запитала: «Ти йдеш на роботу?», а я відповіла: «Прийду, якщо треба». 

Ми встигли купити все, що необхідно. За ліками ми стояли в черзі, поки ще працювали аптеки. Але коли в моїх обох свекрів закінчилися ліки, свекруха вже дуже переживала, бо не можна було ніде їх купити. Тоді з Криму ще не завозили так багато. Та й вони були як крейда - від них жодної користі не було. 

На той момент моєму синові було 18 років, і коли окупанти сказали, що будуть забирати дітей воювати проти України, ми виїхали, як тільки-но змогли.

Я зараз у Чорноморську живу. Коли сюди вперше прилетіло, то вбило людей мирних, дівчинку маленьку… Це просто жах. Взагалі, ця війна – це дуже страшно. Незрозуміло, як таке може статися у XXI столітті і як світова спільнота на все це дивиться. Це просто ганебно! У нас гинуть люди, діти ні в чому не винні, а весь світ за цим спостерігає і просто висловлює своє занепокоєння. Мені здається, що весь світ збожеволів.

Коли ми виїжджали, то вже знали, що людей спокійно випускають. А ті, хто виїжджав раніше - на початку квітня - ризикували життям. Хоча всі ми ризикували життям, коли виїздили через блокпости окупантів. Це було дуже страшно. Було 18 блокпостів, і всюди стояли люди з автоматами. Наводили автомати на мирних людей, на моїх дітей. 

Ми на машину пов’язали білі простирадла, і був у нас напис «діти». Я була сама за кермом, і я намагалася не дивитися на те, що дороги розбиті, машини навколо розстріляні. 

Я намагалася про це не думати. Я мусила думати про те, щоб ми доїхали живими і здоровими.

У Чорноморську живуть мої батьки, тому ми тут. Роз'їхалися всі. Свекруха на Вінниччині. Добре, що в неї там залишився будинок від батьків. Сестра - в Румунії. Ми втратили не тільки близьких, а й друзів, роботу – усе, що в нас було, наш звичний ритм життя.

Я працюю віддалено, коли є робота. У мене робота пов'язана з експортом, який у свою чергу пов'язаний із регіоном. Заводи зараз стоять, поля заміновані. Я наразі тільки дякую Богу за те, що ми живі.

Коли у квітні ми виїздили, то навіть не взяли з собою літній одяг, бо вважали, що в травні вже повернемося. А тепер дуже важко мріяти. У нас усе відібрали. Ми живемо одним днем, від тривоги до тривоги. Чекаємо на перемогу. А чи буде нам куди повертатися – не знаємо, тому зараз дуже важко мріяти.