Одійчук Ілля, 11 клас, Науковий ліцей "Політ" при Обласному коледжі "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка" Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старчик Анна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації життя моєї родини поділилося на “до” і “після”. Незалежність – це не подарунок. Вона здобута відважними українцями через століття боротьби, які свідомо жертвували своїм життям за рідну державу та людські ідеали. Саме з цим внутрішнім переконанням я прожив усе своє свідоме життя.

Перший день. 6 ранку 24 лютого. За вікном виють сирени. З усіх медіа та соцмереж сіється паніка та страх. Я не вірив у те, що відбувається. Здавалося, що це страшний сон, який ось-ось закінчиться. Навкруги була суцільна паніка: усі кудись тікали, хто куди. Ми не знали, що робити, збирали документи, якісь речі та невизначено їздили по місту. Навкруги були суцільні черги всюди: до магазинів, до банкоматів, на АЗС… Була невизначеність... Кожна сирена здавалася останньою…

Я чекав того моменту, що все закінчиться, що це якесь непорозуміння і здоровий глузд візьме верх, що все вирішиться дипломатичним шляхом. Але, на превеликий жаль, цього не сталося.

Минув деякий час. Ми вже звикли. За моїми відчуттями надворі вже кінець календарної весни, а в мене досі та сама 6 ранку 24 лютого. Співають сирени, літають ракети разом з пташками, але, здається, час зупинився. Усі іммігрували, та ми тільки дивилися на це. Місто, та особисто наша багатоповерхівка, спустошені. Моя сім’я відчайдушно залишилася в Україні, усіляко підтримуючи її. Мама деякий час працювала волонтеркою. Вона надавала допомогу переселенцям з гарячих точок України.

Почалися перші «прильоти» по моєму місту. Було дійсно страшно. Іноді доводилося бути доволі близько до вибухів. У такі моменти дійсно розумієш, що «хоч би не в твій дім».

Так минали дні за днями. Українці єднаються, виборюють свою незалежність, гідне існування у світі, адже наш народ на це заслуговує. Усі ми маємо бути причетні до майбутньої перемоги: хто на полі бою, хто на підприємствах, а хто продовжує здобувати гідну освіту, аби в майбутньому представити Україну на міжнародній арені.

Літо 2022 року. Ми вже наче й до всього звикли, як тут «звичайна» сирена, і за 5 хвилин – сильний вибух у центрі міста. Ти бачиш клуби диму та пилу й думаєш: «Куди прилетіло? Куди ховатися?»

Страшний страх перехоплює дихання. Оціпеніння… За декілька хвилин чути звуки пожежних машин, карет швидкої допомоги та інших спецслужб. Телефонуєш рідним, аби спитати чи всі цілі. Автомобілі буквально «літають» по місту. Величезні затори, до місця вибуху нікого не пускають. І за деякий час дізнаєшся, що був удар по ТЦ «Амстор», у результаті чого загинула величезна кількість мирних людей, котрі просто ходили купити їжі, якихось речей, і, як виявилося, востаннє. І в такі моменти розумієш, що на їхньому місці міг бути ти.

Минуло достатньо багато часу з початку війни. Усі звикли, пристосувалися жити в таких умовах, хоча я розумію, що до такого жаху неможливо звикнути.

Спостерігаючи за батьками, маю сказати, що їм з кожним днем все важче… Моральне та фізичне виснаження організму. Але ми тримаємося й не здаємося. Незважаючи на всі складнощі, ми навіть не припускаємо думки залишити Україну. Наша домівка тут. Ми на рідній землі. Хто, як не ми, непереможні та незламні українці, буде відбудовувати країну?