Тетяна до останнього залишалася в Дебальцевому, яке опинилося в центрі воєнних дій. Люди жили в зруйнованих будинках, без води і тепла, готували на вогнищах і намагалися залишити місто навіть пішки. 

Війна для мене – перш за все біль за те, що залишилося на тій території, за те, що не збулися надії та мрії не тільки мої, а й моїх дітей і онуків. Ще війна – це багато розбитих доль, багато втрачених людей, маю на увазі духовно, що розпалися сім’ї, розбиті міста. Люди, які прагнули майбутнього, зараз усе починають спочатку. У когось це вдало, у когось ні. Війна – це страшно.

У квітні 2014 року все почалося в Слов’янську, у Дебальцевому почалося пізніше, 24 липня 2014 року. Я пам’ятаю цей день. Ми, зі страхом бачачи, що відбувається в Слов’янську і Краматорську, Красному Лимані, дуже хвилювалися за тих людей. Люди зі Слов’янська переїжджали до нас у Дебальцеве. Їм потрібно було кудись їхати, ховатися. Нам було дуже страшно за те, що вже відбувається, але все одно думали до останньої хвилини, що цього в нас не відбудеться, що це повинно зупинитися. Усе-таки здоровий глузд повинен перемогти. Але ні, сталося те, що сталося.

У мене в Дебальцевому живуть дочка, син, онуки. Коли все це почалося, ми боялися за дітей. Вони в нас маленькі, одному онукові було шість років, другому онукові й онучці по три роки, тому ми з донькою та онуками вирішили поїхати в Запоріжжя до сестри. 24 липня ми поїхали останнім потягом Луганськ – Київ до Дніпропетровська. І буквально на наступні дні 25-27 липня по телевізору бачили страшні новини, коли наше місто вже піддалося воєнним діям, коли все горіло, і люди страждали. Ми почали отримувати телефонні дзвінки від знайомих і родичів, що там гинуть люди, навіть ховаючись у підвалах.

Нам було дуже страшно. Ми постійно плакали, бо в Дебальцевому залишалися ще рідні: і чоловік мій, і діти, і мама. Я вирішила їхати назад, тому що там залишилася частина моєї душі. Їхала дуже важко. Із Запоріжжя через Харків, потім в Артемівськ, потім у Дебальцеве приватним транспортом. Коли приїхала, довелося пішки йти додому, тому що всюди були осколки скла.

Довго все це тривало. Липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень, і в січні 2015 року знову поновилися дуже сильні воєнні дії. Тоді я зрозуміла, що все, що відбувалося в липні, було зовсім не те.

Було жахливо й моторошно. Руйнувалися й горіли будинки. Була зима, а в місті не було ні води, ні тепла. Люди на вогнищах у дворах готували їсти, варили якусь юшку. Грошей у людей не залишалося, тому що багато хто намагався виїжджати, і кошти були витрачені. Багато підприємств не працювало. Люди навіть збирали талу воду від снігу, щоб якось використовувати в домашньому побуті.

Я як зараз пам’ятаю, був кінець грудня 2014 року чи перша половина січня 2015-го. Тоді нам уперше в Дебальцеве привезли гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова. Нам видавали її в пожежній частині. Навколо обстріли, вибухи. Натовпи людей стояли за цими пакетами. Було страшно, але люди стояли й отримували ці пакети. У них було безвихідне становище.

Коли вже було просто неможливо знаходитися в Дебальцевому, коли вже стався «котел», то 2 лютого 2015-го ми вирішили з родиною виїхати. Ми з чоловіком виїхали. Син трохи раніше виїхав зі своєю сім’єю. Дочка виїхала, але не з нами. Вони поїхали до іншої держави і там залишилися. А ми приїхали сюди, у Дружківку, і відтоді ми працюємо й живемо тут.

Слава Богу, за цей час у нас ніхто з родини не постраждав. Усі, слава Богу, живі та здорові. Єдине через що в мене великий біль – це моя мама, яка залишилася в Горлівці. Їй дуже важко, їй допомагають сусіди. Я просто не в змозі її привезти до себе.

Ми не планували переїзд. Це був переїзд спонтанний. Ми їхали сюди, нікого не знаючи. Зателефонувала моя сестра та сказала, що в знайомого є квартира, якою він зараз не користується. Я відмовлялася, але потім ми змушені були зібратися за півтори години й виїхати. Виїжджали ми в останню мить, тому що відбувалися жахливі речі. Вервечки людей йшли просто пішки з валізами, із дітьми. Як зараз пам’ятаю, йшла молода жінка з хлопчиком, несла валізу на коліщатках, поруч хлопчик, але ми не змогли їх взяти, тому що автомобіль був повністю забитий усією сім’єю. Це страшно, коли навколо вибухають міни й горять будинки, водій їде та хреститься.

Спочатку планували повертатися. Ми їхали, щоб пережити найгарячішу пору, але конфлікт затягнувся. Зараз ми тут облаштувалися. Сім’я поруч з нами. Ми не бачимо перспективи для наших дітей і онуків на тій території. Хочеться, щоб онуки росли й бачили тільки хороше, тому поки повертатися не будемо.