Діти Наталії Веселовської розділені кордонами й лінією фронту. Жінка залишилася без будинку, без своєї справи й без якихось надій зберегти сім’ю. Повертатися в Донецьк не хоче. 

Війна для мене почалася в 2014 році. У мене двоє дітей із великою різницею у віці, старша дочка вже працювала. Коли почалися всі ці події, мої друзі в травні 2014 року виїхали до Бердянська й забрали мою молодшу дочку із собою. Зі старшою я залишалася влітку в Донецьку, тому що в неї робота, і незрозуміло було, як будуть розвиватися події далі.

Мій батько з Абхазії, враховуючи досвід нашої сім’ї, я розуміла, що якщо війна почалася, то швидко не закінчиться. Було зрозуміло, що щось потрібно робити, пересиджувати в Донецьку – не варіант.

Коли старшій запропонували переїхати в будь-яке місто України, я її випровадила спочатку до Бердянська. Потяги в серпні не ходили, я не змогла її відправити в те місто, яке вона обрала, і вдалося її відправити до Бердянська автобусом. Тут друзі її підхопили й відправили далі.

Я завершила справи й теж виїхала до Бердянська, зимові речі із собою не брала. У жовтні повернулася до Донецька за речами, а у квартиру вже потрапити не могла. Із вхідних дверей просто зрізали замок, і тепер там жили зовсім інші люди у військовій формі. Коли вони відкрили двері, я не знала, що мені робити: заходити у квартиру чи бігти далі, ніж я бачу. Але мене впустили, і я попросила звільнити квартиру. Ми досить ввічливо поспілкувалися, я зібрала речі й поїхала. Через місяць зателефонували та сказали, що квартира вільна і можна комусь передати ключі. Загалом, наступного разу, коли я потрапила в квартиру, то в мене склалося таке враження, що там йшла війна...

До всіх цих подій я жила спокійно й розмірено, народила другу дитину у 2009 році. У мене був свій маленький бізнес, усе було добре. А потім ти втрачаєш усе. Ось просто лише за мить. Бізнес, майно і найголовніше – я втратила сім’ю. Серцеві напади, інсульти – усе це складно. Я залишилася взагалі сама, із дітьми. Добре, що старша в мене зовсім доросла дівчинка. Хоча півтора року вона була в страшній депресії.

Молодша дочка досі боїться залишатися сама, тому що ми чули бомбардування, як снаряди падали поруч. Ми зверталися навіть до психолога. Вона сказала, що ці події наклали відбиток і з часом це минеться. Але ось уже сім років не минає.

Старша дочка зараз у Донецьку. Мене відвідують думки приїхати туди, але раніше я могла приїхати за день, а зараз це перетворюється на якийсь божевільний квест. І я думаю про те, щоб повернутися, тому що там дитина. Поки жива прабабуся, то ще добре, так-сяк якось ми справляємося. Навіть якщо війна закінчиться, я навряд чи повернуся в Донецьк назовсім. Мені боляче там бути.