Шворінь Людмила,

педагог-організатор, вчитель зарубіжної літератури Комишуватського ліцею Рівнянської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області

Чому бути українкою – моя суперсила?

Інколи здається, щоб зрозуміти унікальність свого народу , потрібно небагато і немало: все життя і війну. Так-так, все життя – і війну. Саме такий висновок я зробила 24 лютого 2022 року. За місяць до того я зламала ногу, не могла ходити, перебувала на лікарняному. Для мене активної, жвавої, непосидючої у свої 63 (!) роки це було великим шоком. А тут ще й дзвінок у 5 годин ранку від невістки: «Харків бомблять!», куди в ніч відправили внучку-студентку після карантину на заняття. Світ перевернувся! І серце завмерло…

До сьогоднішнього дня я не можу повірити в те, що до нас зі зброєю прийшла росія. За іронією долі я за фахом – вчителька російської мови та літератури.

Дитинство та юність пройшли у російськомовному Кривому Розі. Але мої батьки родом із села. Щоліта разом з молодшими сестрами гостювала у бабусь та дідусів. З дитинства зростала серед української природи , милої сільської говірки, серед працьовитих і щедрих людей.

Моя родина, близькі, знайомі завжди працювали, співали на весіллях веселих та жартівливих українських пісень. Жили своїм розміреним життям. Та і я прожила вже немаленьке життя. І рідко замислювалася над тим, чи любимо ми Україну. Якось все здавалося всім зрозумілим.

І лише події дев’ятирічної давності, а найбільше, повномасштабне вторгнення сусіда змусили зовсім інакше подивитися на життя. Ми зненавиділи росію і зрозуміли, як любимо свою країну, свій дім.

Навколо повно горя. Біда постукала в кожен дім. Тривоги , хвилювання, біль розлук, невпевненість в завтрашньому дні – все це заповнило наші серця і душі. У когось чоловік, брат, батько там, на нулі. У мене там син і зять. Тримають оборону. Бережуть мій і сон своїх дітей, моїх внуків. Вони – наша броня. Але вони ТАМ!

Як все це витерпіти, пережити? Де знайти в собі сили не впасти, а впавши, піднятися знову? Де і в чому ця суперсила?

Я вчителька, я ще працюю з дітьми, молоддю. І спостерігаю, як змінюються у людей, а зокрема , у молоді розуміння державності, нації, ідентичності, патріотизму.

Звичним і водночас величним стало привітання «Слава Україні! Героям слава!» Улюбленими стали жовто-блакитні кольори. Залюбки не лише на свята, а й повсякденно одягаємо вишиванки. Здебільшого все частіше і частіше лунає щира українська мова. Гордість розпирає груди, коли звучать наші «Ще не вмерла …», «Ой у лузі червона калина», «Стефанія».

Саме в Україні народжуються смисли, важливі для Нового світу.

За честь я вважаю, коли до мене звертаються люди, колишні мої учні, щоб озвучити та поширити прохання допомогти в зборі коштів та інших необхідних речей на потреби наших військових. Та і більшість українців готові на волонтерство, донатять нашим хлопцям. Це відчуття потрібності, причетності до великої справи надихає. Не буде соромно, коли спитають, а що ти зробив (ла) задля Перемоги? Зрештою, відчуваєш себе часткою великого народу, незламної нації.  

Зараз дивуюся, чому не мала таких відчуттів раніше. Тепер хочу надолужити і намагаюся заохотити цим своїх п’ятеро внуків та своїх учнів. І коли звертаюся до них і бачу в їхніх очах розуміння і вогник до дії, то впевнююся, що мої старання не минають даремно.

Нещодавно до моїх рук потрапив Альманах дитячих творів, переможців Всеукраїнського учнівського літературно-мистецького конкурсу “Стежками Каменяра”. Я була вражена цією поезією, читала з захопленням. Вірші дітей про маму, Україну, природу, про дружбу і любов. Вірші про війну і про життя. Філософія. Зовсім дорослі вірші ще зовсім дітей. Не професіональних поетів, але справжніх українців та україночок.

Дійсно, щоб пізнати цінність того, що маємо, треба відчути, що ми можемо його втратити назавжди. Майбутнє завжди перемагає. І на цьому шляху , безперечно, важливою стає перемога тих сенсів, які народжуються в Україні. Воля, безкомпромісне прагнення свободи, самоорганізація, сміливість, винахідливість, самоіронія, жертовність.

Крихітна Україна протистоїть гігантському монстру раші. Кого ще в світі в реальному житті, а не в кіно називають кіборгами? Тільки наших захисників.

Де і хто , в якій країні за секунду до смерті, дивлячись в очі безжалісному ворогу, зміг сказати: «Слава Україні!»?

Хто ще в світі може похвалитися незвичним супергероєм песиком Патроном, котрому присвячують телесюжети, мульфільми, пісні, меми, листівки?

А наш херсонський єнот, на якого просив слізно обміняти себе російський полонений ?

А єдиний вцілілий страус Гук з Бородянки, якого не встигли з’їсти російські військові, живий символ української незламності?

А ще півень Тоша з Маріуполя, про якого дізналися навіть за кордоном, котик Змій з героїчного острову Зміїний, Настя Тиха з Ірпіня з цілою зграєю хворих собак і котиків? І старенька бабуся Марія з с.Горенки, що кутала свою собачку Боню в хустку, щоб та не лякалася вибухів…

Новий світ надихається суперсилами українців.

Мабуть, ця суперсила була закладена в нас ще нашими предками. Ми просто її не до кінця відчували. А це прийшов час. Час відродитися.

Стати українцями. Відчути себе єдиним народом, єдиною нацією. Міццю, бронею. Совістю і надією всього демократичного світу.

Я пам’ятаю, як читала , що в Америці навіть безхатько пишається тим, що він американець. По молодості деякий час я навіть заздрила цьому. А зараз сама з гордістю кладу руку біля серця і промовляю: «Слава Україні!»

Чому бути українкою – моя суперсила? Тому що я – українка!