Ми були публічними людьми у нашому місті. Нашу родину знали на мікрорайоні Черемушки. У 2014 році українським військовим вдалося призупинити російську агресію, але це був тільки початок. Ранок 24 лютого був для нас неочікуваним. Глузд здорової людини не сприймав те, що у 21 столітті таке може статися. 

О четвертій ранку я прокинулася від страшного вибуху. Такого звуку ми не чули ніколи. Ми прибігли до квартири батьків, щоб бути всім разом. Уже з 25 лютого ми не змогли звідти вийти. Десь 28 лютого зник зв'язок, світло і газ. Ми бачили людей, які тікали з інших районів. Дуже сподівалися, що наші будинки встоять і ми витримаємо, що це ненадовго і скоро нас звільнять. 

Артобстріли були такими сильними, що ми не мали можливість навіть води собі закип'ятити чи приготувати їжу на багатті. Коли біля нашого будинку вибухнула авіабомба, ми вирішили шукати сховище. Нам вдалося перебігти у сусідній будинок всією родиною. У нашому підвалі були хлопці з "Азова": на наших очах вони під обстрілами рятували людей із палаючого будинку. Поранені, голодні, діти, літні люди - весь цей жах ми спостерігали в підвалі. 

У ніч з 5 на 6 квітня окупанти відпрацьовували наш квадрат. Так нам пояснили хлопці з "Азова". Спочатку летіли авіабомби, за авіабомбами йшов масований артобстріл із різної зброї. Був страшний психологічний тиск, щоб ми не спали ні вдень, ні вночі. Ми не могли ні приготувати поїсти, ні нагріти води. Шкода було дивитися, наскільки пухли животи у немовлят: батьки не могли нагріти воду, щоб приготувати їм суміш. 

У цю ніч горів будинок, у якому ми сиділи в підвалі. Вийшли хлопці "азовці". Вони змушені були виходити через стіну, яку допомагали ламати всі люди у підвалі. Після того, як вони вийшли, на деякий час запанувало страшне затишшя. Ми зрозуміли, що це наш останній шанс вийти. Ми всіх організували, і за нами вишикувався буквально весь підвал. Це було дуже страшно - зробити перший крок, щоб вийти. 

На світанку чоловіки вибігли, щоб подивитися, як безпечно вийти. Навколо був апокаліпсис, багато нерозірваних мін. Ми вишикувалися плече в плече, бо йти навіть по двоє було небезпечно, тому що можна було не побачити і наступити на міну. Ми вийшли через селище Моряків. Бачили, як у районі розтрощеної військової частини вилазили "днрівці": у них були страшні обличчя, і ми розуміли, що це вже не наші хлопці. 

Ми вийшли в бік Мангуша, бо вихід з міста був тільки один. Коли ми дійшли до першого ворожого блокпосту, орки примусили абсолютно всіх чоловіків роздягатися до білизни, щоб перевірити татуювання. У дівчат забирали телефони. Ми видалили патріотичні акаунти, але згодом зрозуміли, що їх більше цікавлять телефони. Телефон однієї дівчини окупанти так і привласнили. У районі села Партовського ми побачили страшну махіну "Граду", яка розверталася у бік Маріуполя, щоб продовжити обстріл. 

Біля Мангуша моя мама втратила свідомість. Вона впала і ми думали, що вона вже вмерла. Ми попросили допомоги у російських медсестер, вони нам відмовили. Поруч стояв якийсь орк при погонах, який на них накричав, ті змінилися в обличчі і кинулися надавати допомогу. Вони били мою стареньку маму по щоках, вилили на неї пляшку крижаної води. Я плакала, мені грубо наказали, щоб я замовкла, інакше мене вб'ють. Біля нас зупинилися хлопці-перевізники і довезли маму до лікарні у Мангуші. 

У лікарні я була свідком, як туди стали заводити поранених "днрівців" і слідом колону поранених цивільних, які виходили за нами, і були обстріляні. 

Наші друзі тримали для нас будиночок у Білосарайській Косі. Ми там залишилися на деякий час, бо ситуація змінювалася кожного дня, ставала дедалі жорсткішою. Орки попридумали фільтраційні табори, ми розуміли, що їх не пройдемо. Нам вдалося у Білосарайській Косі знайти інтернет, і коли наші рідні з нами зв'язалися, вони знайшли нам місцевих перевізників  і ми вночі виїхали. 

Ми проїхали багато блокпостів. Там стояли і дагестанці, і кадирівці. Ми виходили без нічого, тільки з документами, з нами були літні люди, то нас сильно не обшукували. Але заїхавши до Пологів, орки нас далі не пустили, мотивуючи тим, що йдуть бойові дії. Ми вирішили дістатися до Бердянської коси. Там ми залишилися на певний час і намагалися виїхати звідти кілька разів. 

Ми зрозуміли, що орки оголошували евакуацію у бік України, люди збиралися, але евакуаційні автобуси чекали зовсім в іншому місці. Окупанти знімали це на камери, і коментували, що нібито люди не хочуть їхати на українську територію. А насправді це була заздалегідь спланована брехня. Ми пояснили це людям, і 13 машин приєдналися до нас. 

Ми сіли на машини і виїхали у село Зеленівку, офіційна колона мала їхати повз нього. Ми не спали всю ніч і чергували на трасі, бо ми не знали коли вона має їхати. О 7:30 ранку ми побачили колону з білими прапорами і червоними хрестами у супроводі ворожого БТР, ми просто кинулися машинам під колеса.

Далі відбулося таке, що певно можна побачити тільки у фільмах: з інших колон повернулися БТРи, наставили на нас зброю, кричали, що будуть по нас стріляти.

Я на власні очі побачила, що таке робота місії ООН. Іноземці нам знаками показували, щоб ми опанували свої емоції, тому що це тільки може дратувати окупантів. Вони дуже довго вели щодо нас перемовини, бо орки не погоджувалися нас пропустити. Врешті-решт це вдалося, ми доїхали до Василівки, там колону пропустили, а нас - ні.

Врешті-решт ми дісталися до шлагбауму на блокпості, і окупанти під вечір, розуміючи, що залишилася година до комендантської години, почали нас пропускати. Нам пощастило, бо наші машини проїхали вперед. За нами опустився шлагбаум і ми заїхали до сірої зони. У сірій зоні була велика тиснява. Раптом вийшов представник окупантів і сказав, що ми маємо здати з кожної машини по 500 доларів і тільки в цьому випадку нас пропустять далі. У людей зрозуміло таких грошей не було. Люди плакали, кричали і він погодився перевести це в гривневий еквівалент. 

На власні очі я бачила, як у деяких людей не вистачало грошей, і вони просто знімали з себе останнє: золоті сережки, обручки, каблучки. Нас пропустили далі. Люди місцеві виходили і показували нам куди треба їхати, адже ніяких вказівників не було. Там уже нас зустріли наші військові, поліція. Ми дісталися до Запоріжжя, до табору біженців, де переночували. А потім евакуаційним потягом ми доїхали до Івано-Франківська. 

Ми давали офіційні свідчення представникам Гаазького суду, батько давав інтерв'ю голландському телебаченню і представникам американського телебачення. Ми розповідали всі деталі, вони багато розпитували. За кожною людиною стоїть зараз страшна історія. 

Тепер ми всією родиною перебуваємо в Івано-Франківську. Я працюю в хабі "ЯМаріуполь", у дитячій кімнаті. Привели себе до ладу. Відчуття розпачу у нас змінюється на оптимізм. Спочатку я вважала, що я ніколи не повернуся до свого рідного міста і що там має бути щось на зразок музею під відкритим небом, як Освенцім чи Бухенвальд. А зараз я дуже хочу повернутися у Маріуполь, щоб його відбудовувати. 

Ми сподіваємося повернутися додому в Маріуполь. Віримо в нашу Перемогу!