Ми мешкали у Маріуполі по вулиці Бахчиванджі. Коли почалася війна, ми були вдома. 16 березня нам вдалося виїхати. Дуже пощастило, що ми залишилися живі.

Напередодні, 23 лютого, ми святкували день народження мого похресника. Це були останні фото мирного Маріуполя, які ми зробили до війни. Аж мурахи по шкірі. Були повітряні кульки, банер. Хлопчику виповнилося п’ять років, ми святкували у сімейному колі. 

Наступного дня рано-вранці мені зателефонувала сестра, яка жила у Києві. У неї була істерика, вона кричала: «Забирай батьків, забирай усіх, вам треба їхати». Ми з чоловіком прокинулись, почали читати новини. Думали, що якось це мине. Буде як у 2014 році. Всі наші сусіди і знайомі не збиралися їхати. Паніки не було. Деякі знайомі поїхали 25-27 лютого. Тоді ще був зв'язок, світло і тепло. Потім з кожним днем ставало все гірше і гірше. Ми з чоловіком пошкодували, що не поїхали 25 лютого.

Ми жили у підвалі нашого будинку – п'ятеро дорослих і двоє дітей-підлітків 12 та 16 років. Відсутність води – це було найстрашніше. Ми збирали сніг, який випав восьмого березня, його топили.

У нашому подвір'ї був невеликий ставок, де жили рибки. І цей ставок нас дуже врятував – ми там набирали воду. Ліки у нас були.

У паркінгу, де ми всі переховувалися, у дружини нашого сусіда стався інсульт. Це було жахливо. Чоловіки її поклали на простирадло і повезли до лікарні. Там лікарі сказали, які ліки і крапельниці їй потрібні. Але зауважили, мовляв, де хочете, там і беріть, де хочете, там і знаходьте. Чоловіки її забрали, привезли назад і ця жінка лежала у такому стані у нас у паркінгу, на жахливому холоді. Наш інший сусід був лікарем. Він ставив їй крапельниці і робив уколи, але вона була у важкому стані – ледве дихала. Навколо було дуже багато хворих дітей. Діти хворіли, мами плакали. Були немовлята, які були на грудному вигодовуванні, у мам зникало молоко. Це був жах.

Після 10 березня на подвір'ях стали з'являтися мертві люди. Ми боялися, щоб це не побачили діти, але вони не виходили з паркінгу взагалі. Ми не дозволяли, тому що обстріли були постійними.

Мій чоловік з іншими чоловіками з нашого під'їзду сконструювали пічку із тротуарної плитки. Шукали дерева, лавочки, все, що можна було знайти для розпалу. Ми ділилися всім, що у кого було, - ми не були голодні. У нас були крупи, тушонка, з морозилок подіставали м'ясо, яке у кого було. Головне – вода, ми її економили. Люди зливали воду з бойлерів, із систем опалення, деякі ходили до криниць, шукали воду.

В Маріуполі все було суцільним шоком. Коли мертві люди лежали під парканом – це шок. Це були звичайні мирні, яким не пощастило. Шоком було те, що у ХХІ столітті таке в принципі могло відбутися.

Дуже злилися на нашого мера. Якби він з'явився у нашому підвалі, люди його б розірвали на шмаття. Здивувало, що люди допомагали одне одному. Сусіди, з якими раніше тільки віталися, стали рідними людьми.

Такого страху, як у Маріуполі, я не відчувала ніколи у житті.

Найважчим було наважитися поїхати із міста. Ми виїжджали 16 березня рано-вранці. Був страшний обстріл. Стріляли саме по нашому району. Ми коли сідали у машину, нас було семеро, і ми пхалися як шпроти у банку, наш сусід, який залишався, нам кричав, щоб ми перечекали обстріл. Було дуже страшно. Нас було семеро людей в одній машині, ще й кішка і собака. Коли ми виїхали, і їхали по вулиці Нахімова, дуже багато було обірваних дротів, все було засипано склом. Я дуже боялась, що ми проб’ємо колеса і не зможемо виїхати.

Ми поїхали на нашу дачу на Білосарайській Косі. Нас там зустріли шоковані сусіди з квадратними очима. Ми пов'язали пов'язки на машину із білих простирадл, написали «Діти» на вікнах і поїхали в Бердянськ. Там у нас були знайомі.

У Бердянську ми почули, що підірвали наш драмтеатр. Це для нас був сильний шок, тому що багато людей вважали драмтеатр безпечним місцем. Потім ми дізналися, що 15 березня був розстріл колони, яка виїжджала до Василівки. В ній були наші знайомі.

16 березня рано-вранці ми виїхали до Василівки. Нарахували 16 блокпостів орків. На кожному блокпості молилися, щоб проїхати. Дуже плакали, коли побачили у Запоріжжі наших хлопців. Мої діти кричали: «Мамо, мамо, це Україна! Мамо, ми доїхали!». 

У Запоріжжі нас гарно зустріли, нагодували, нарешті ми там змогли нормально помити руки. Тепер другий день народження для всієї нашої родини – це 16 березня.

Спочатку ми були в Одесі, а зараз переїхали до Києва. У нас там друзі і ми змогли там залишити нашу бабусю. Дітям було дуже важко сидіти за комп'ютерами на онлайн навчанні. У Маріуполі у них були дуже енергійне життя, були танці і спорт. У Києві була можливість йти до школи оффлайн. Ми вирішили, що дітям так буде краще. Треба, щоб у них були друзі, нормальне життя. Тож з кінця вересня ми у Києві.

Головне – перемога. І щоб Маріуполь став українським. Хочеться звичайного життя: жити, виховувати дітей, працювати. Щоб все було так, як було раніше. Дуже хочеться, щоб сусідня недодержава була покарана. Хочеться повернутися додому, хоча розумію, що того Маріуполя, який був, уже ніколи не буде.