Я живу з чоловіком і онукою, а донька на заробітках. Ми з Луганської області, з міста Гірського. 

Ми були в такій зоні, де й до того бахало. Онука казала, що вже з 23 на 24 сильно гупало. Ми знаходились за вісім кілометрів від лінії розмежування, і на собі все відчули відразу. Стали спускатися до підвалу. У нас він такий довгий, як бомбосховище. Були там до 6 березня, вибігали в будинки, тільки щоб помитися та поїсти.

6 числа ми вийшли з підвалу й побігли з онукою в наш будинок, щоб умитися. Почався обстріл. Ми попадали на підлогу. Навколо будинку гупало, а потім так бахнуло, що зовнішні двері відчинило вибуховою хвилею. 

Ми бігли до підвалу – два будинки горіли. Газ уже шипів і смердів на вулиці, тому ми швидко вирішили виїжджати. Ставало все складніше. Потім уже багато будинків горіло на вулицях. Був шок, бо ми тоді вперше бачили, як падали снаряди нам під ноги.

Біля нашого будинку падали снаряди, там вікна потріскані. Зараз усе розграбували в наших домах. Наразі там багато руйнувань. У нашому будинку стіни стоять, а що точно там коїться, ми не знаємо. Ми в місті довго не сиділи, тому що потрібно було вивозити онуків. Виїжджали з сім’єю сина. У нього жінка та двоє дітей. 

Ми виїжджали декількома машинами, підтримували один одного. Якщо наші онуки не вміщалися в одну машину, то інші брали до себе. Їхали караваном, по суті, в нікуди. Поки нас не прийняли тут, на Дніпропетровщині, ніхто не знав, куди точно ми потрапимо. 

Як людина віруюча, звичайно, я молюся, щоб війна скінчилася якнайшвидше. Думаю, скоро. Ми плануємо тут бути до весни. 

Я більше замислююся про майбутнє своїх дітей та онуків. Хочеться повернутися в Луганську область, відбудовувати місто. Хочеться, щоб усе відновилося, щоб допомагали одне одному. Звичайно, роботи буде багато.