Стешенко Олександра, 11-в клас, Дергачівський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Мотенко Валентина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На годиннику четверта година ранку. Я чую гучний стукіт у двері. Після, лунають чиїсь голоси у передпокою. Розумію, що це мій тато та бабуся. Вони ведуть розмову, але я не розумію про що, бо хочу спати. Через кілька секунд я чую постріли. Піднімаюся з ліжка. Мій тато швидко вбігає до кімнати, говорить: «Сашо, почалася війна!». Після його слів мої нутрощі опустилися. Я відчула тягар у своїй душі, який залишиться зі мною на все життя.

Складно описати мої емоції та відчуття, коли почалася війна. Спочатку в мене почалася істерика, але через дві хвилини я перестала відчувати хоча б щось. Розбудивши маму, усією родиною ми почали думати про наші наступні кроки. В голові було дуже багато думок: «Що робити? Куди їхати? Чи треба, взагалі, кудись їхати?». Мої батьки пішли у вітальню, щоб подзвонити друзям та обговорити план дій. Тоді до нас прийшли наші сусіди, які нещодавно придбали будинок. Згадую, як до нас приїхали наші друзі усією родиною.

Втративши всі опори ми згуртувалися та підтримували один одного. Ми жили разом приблизно місяць або два. Чоловіки намагалися придбати якомога більше їжі, бензину, газу та ліків. 

Ми всі розуміли, що скоро нічого не залишиться або буде коштувати дуже дорого. В подальшому так і сталося. Жінки піклувалися про дітей, готували їжу та дбали про безпеку. Всі відчували страх за своє життя, своїх дітей, братів і сестер, мам і тат.

Школа перейшла на дистанційну форму навчання. Найкращі друзі виїхали з країни. Постійні відключення світла та інтернету. Я постійно знаходилася в двох приміщеннях: у сховищі та вдома. Здавалося наче я потрапила у своє власне пекло з якого не було виходу. 

Я набрала 15 зайвих кілограмів. Моє тіло свідчило про жахливий психологічний стан. Моя шкіра обличчя була червона та у висипаннях. 

Зовнішній вигляд розчаровував, але це був сигнал для мене до змін.

Мої батьки стали волонтерами. Зараз вони й досі займаються роздачею гуманітарної допомоги по нашій вулиці.

Вони розвозять пакунки з різним наповненням для людей, що не мають можливості ходити в центр роздачі. Мій тато неодноразово вивозив людей з окупованих територій за проханням їх родичів. 

Ми віддавали свої речі та іграшки на потреби інших людей. Я пишаюся своєю родиною за допомогу іншим людям у такі складні часи. Мені завжди було страшно коли вони їхали з дому, бо розуміла, що це може бути останній раз, коли я їх бачу.

Через рік я стала зовсім іншою людиною, як і всі інші українці. Я схудла, почала стежити за якістю своєї шкіри, вирішила краще вчитися, познайомилася з новими людьми, які потім стали моїми друзями. Якщо говорити про душевні зміни, в мене утворилася внутрішня опора. Про це мені повідомили оточуючі. Найбільш за всіх помітили батьки, вони говорили: «Ти дуже подорослішала». На третій рік війни, я змінилася ще дужче. Складно пояснити в чому саме полягають зміни, але найголовніше що я їх відчуваю. Всередині з'явилася така мудрість і духовність, яка не піддається словам.

На мою думку, війна - це інструмент перевтілень. Я вірю, що на Україну та українців чекає світле майбутнє. Я знаю, що Україна переможе і ми всі знову зможемо сидіти в себе вдома та мирно жити своє найкраще життя. Війна - це еволюційний процес, який проходить кожна країна і кожна людина перед новим найщасливішим етапом у своєму житті. Слава Україні!