Атаманенко Анна, 16 років, учениця 11-А класу Криворізького ліцею №113 Криворізької міської ради, Кривий Ріг, Дніпропетровська область

Вчителька української мови та літератури - Карибіна Олена Вікторівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

23 лютого я обирала привітальну листівку до дня народження своєї бабусі. Наступного дня, ще не прокинувшись повністю, зайшла в шкільну групу відмітитись, бо в нас почалося дистанційне навчання, і побачила повідомлення від однокласників про вибухи у нашому місті. Тоді мені дуже хотілось спати, і я заснула ще десь на 20 хвилин. Прокинувшись остаточно, мені все стало зрозуміло...

Бабусю мені вдалося привітати, але радості в цьому було мало.

Перші дні я не читала жодних новин. Мені був потрібен час, щоб зрозуміти, що як раніше вже ніколи не буде.

На третій день повномасштабного вторгнення пролунала перша сирена. Це було пізно ввечері. Я спокійно лежала і дивилася серіал, коли мені зателефонувала подруга в паніці. Тоді вона кричала, щоб я йшла в укриття, але розуміючи, що в неї істерика, наш діалог швидко скінчився. Насправді мені було все одно, у той час мене накрило почуття «пофігізму». Я навіть злилася на подругу, через те, що вона перервала мій кіносеанс своїми криками. Єдине, що я зробила, це розбудила тата. Ми сиділи в кухні та просто чекали відбою. Чому ж ми нікуди не тікали? Бо поруч з будинком нам було відомо тільки одне укриття, і звісно всі туди побіжать, ми розуміли, який великий натовп там буде, і до того ж часу кудись бігти вже не було. Але

в мене й не було бажання тікати. Саме тоді я знаходилася в апатії, і мене не турбувало, прилетить нам у будинок ракета чи ні.

Як би це дивно не було, але в моїй родини не відбулося кардинальних змін. Спочатку тато хотів відправити мене в Польщу зі знайомими, але ця ідея швидко відпала (і я рада цьому). Дідусь з бабусею хотіли, щоб ми приїхали до них в село, та цього також не сталося. Поки всі люди в паніці скуповували товари з полиць магазинів, ми добре обдумали, що саме нам треба на різні ситуації. Тоді потроху збирали запаси продуктів й інших важливих речей. Єдина зміна, яка серйозно відчувається зараз, – це відсутність роботи в тата. Дідусь та бабуся живуть, як і раніше. Другий дідусь почав часто хворіти. Взагалі, я і тато – спокійні люди, у нас немає паніки та істерики навіть під час війни, і думаю, це зараз найбільший плюс.

Війна мене дивує кожен день.

Але найбільшим шоком стали катування людей. Як таке може відбуватися сьогодні?

Може ми всі залишились десь у середньовіччі, а людський розвиток – це просто ілюзії.

Коли в мережі з’явилася інформація про масові поховання людей, яких перед цим і катували, у мене пропала віра в світле майбутнє всіх націй, не тільки росіян.

Якщо замислитись, кожен день у різних куточках світу відбуваються жахи, котрі створюють люди, для таких же людей.

Я напишу жахливі речі, але вони будуть правдою. Довго думавши, я прийшла до висновку, що Миру не існує. Є тиша... Вона може бути довгою, а може і зовсім короткою. Люди ніколи не знали, що таке мир. Зараз я вивчаю історію і розумію, що люди завжди хотіли війни. У всі часи хтось хотів показати свою владу, правоту і могутність. Люди хочуть бачити кров і страждання інших, собі подібних. Мені дуже сумно усвідомлювати, що ніколи не буде рівності на цій планеті. А зараз стало ще сумніше, бо навіть Вікіпедія пише, що мир – це стан спокою та гармонії між ВІЙНАМИ. Тоді дійсно доречніше назвати цей період “Тишею”. Підвівши підсумки, можу сказати :”Я дуже хочу тиші..., довгої”.