Квартнік Дмитро, 11 клас, Русько-Лозівський ліцей Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Павленко Олена Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Що таке моя Україна? Це невелика країна з квітучими садами, колосистими полями пшениці, з високими горами у Карпатах, з густими лісами та блакитними морями. Тут живуть звичайні люди, моя родина. Але та 5 година ранку 24 лютого перевернула моє життя. Саме цей ранок назавжди залишить суцільний жах і біль у душах дітей та дорослих. Сирий та холодний льох, відчуття постійного холоду, сон, якщо можна так назвати його, коли крізь чуєш вибухи гармат, гул літаків та виходи РСЗВ. Такими безсонними ночами, іноді я думав про те, як ми не цінували життя "до". Ми завжди були чимось не задоволені.

Тепер у нас забрали все: дім, родину, можливість навчатися, займатися улюбленою справою.

Війна розставила все на свої місця. Люди, нарешті, зрозуміли хто є хто, зруйнувалися сім'ї, посварилися сусіди…

Приходячи до своєї напівзруйнованої хати, де ми з мамою кормили наших котиків та собак, з болем дивилися на те поводження російських солдат, які жили там,

я, сидячі в холодному підвалі, жував крижану суху картоплю з гнилою цибулею, і думав про те, що ці хлопці, не старші від мене, а поводять себе, як свині.

У моїй хаті був безлад. Мої книжки з зошитами валялися на підлозі вивернуті зі столу.

Вони спали на маминому дивані у брудному взутті, гасили недопалки об килим. Які матері їх виховали, поїли, ростили, щоб вони потім виросли і стали вбивцями, нахабно заходили у чужі хати з автоматами і жорстоко вбивали наших людей, мародерили, наповнюючи сумки побутовою технікою?! Коли ці “асвабадітєлі” привезуть з війни крадені речі,

як вони будуть одягати ті сережки, що зняли з дитини перед тим, як її вбити? Як російська мати буде спати, знаючи, що ті речі у крові? У крові яку не змиєш віками.

Пройшло вже майже 2 роки, а війна триває. Зруйновані міста, понівечені будівлі, вимерлі цілі села. Подивіться на Маріуполь... 90 % міста стерто з лиця землі. Деяких людей досі не дістали з-під завалів! Десятки тисяч могил, як по самому місту, так і за його межами. А Буча — звіряча поведінка окупантів: моріння голодом місцевого населення, розстріл цивільних на “дорозі смерті”. Ізюм та Балаклія — катівні, викрадення людей, привезення до лісу. Тіла досі ідентифікують... Усі дії, що я описав вище, є геноцидом. На крові своїх громадян московський режим завжди висвітлював себе “білим та пухнастим”, роки цього не змінили. Буча,Гостомель, Маріуполь, Ізюм, Авдіївка. ..тіла на вулицях, які ніколи не будуть прощені, всі ці випадки мародерства будуть асоціюватись не тільки з вашою армією, а ще й з народом російським. Ви своєю рабською ментальністю дозволили владі знущатися з себе!

Ви кожного разу обираєте тих, хто відправляє вас на гарматне мʼясо. Замість того, щоб піднятись і змусити закінчити війну, ви скандуєте: "Смєрть хахлам”.

А коли ми відповідаємо на нескінченні обстріли смерті, ви виєте: “ А нас та за што?” А як же усі катівні, розстріли людей на нашій землі? Як назвати мертвий район Харкова - Північна Салтівка, де під завалами може досі лежать чиїсь матері, батьки, діти… Чи буде за це прощення ? Путін поставив на свій народ тавро терориста на сотні років.

Зараз я живу далеко від свого села, в покинутій старій хаті, де немає опалення, води, іноді світла. Та я задоволений і цим, бо ми лишились живі: я, мама, бабуся й пʼять наших котиків. Можна вільно, не пригинаючись, ходити по вулиці, зайти до магазину, купити будь-що. Тепер зовсім інакше ставишся до всього, радієш мʼякому шматочку хліба.

Ця війна залишила в душі кожного українця великий слід. Я не є винятком. Вже більше року я маю проблеми зі сном, лякаюсь гучних звуків, які нагадують про ті події, у мене погано чує одне вухо, бо коли ми тікали під обстрілами у підвал, поруч вибухнув снаряд і я отримав контузію.

Війна це завжди погано, це завжди зло, смерть, сльози і страх. У цей час гинуть люди, гинуть діти, гинуть наші захисники, і їх вже не повернути. Тепер я часто згадую свою школу, вчителів, друзів. Наше життя вже ніколи не стане колишнім, та ми вже ніколи не будемо тими, що були раніше. Ніколи не забудуться ті безсонні ночі під обстрілами та віру в перемогу України. Але весь світ побачив, що Україна — це не та країна, яка може просто впасти, бо ми на своїй землі! Ми витримаємо!

Ті перевертні не перекреслять мій народ, він є і завжди буде!

Я вірю, що прийде перемога і у наш дім і на сходах нашої школи, коли пролунає останній дзвіночок, ми з однокласниками піднімемо жовто-блакитний стяг і гордо скажемо: "Слава Україні!"