Москальова Катерина Леонідівна, 17 років, студентка Державного професійно-технічного навчального закладу «Західно-Дніпровський центр професійно-технічної освіти»

Викладач, що надихнув на написання есе: Антоненко Ірина Леонідівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок двадцять четвертого лютого 2022 року перевернув увесь мій внутрішній світ. Агресор в особі росії показав своє справжнє обличчя та пішов війною на мою рідну землю. Ішли дзвінки від друзів зі словами: «Прокидайся! Почалася війна!»

Перші години пішли на усвідомлення того, що відбувається, на зосередження думок на тому, як жити і що робити далі. Усе, що я робила і чим жила раніше, здавалося таким мізерним і другорядним, якимось по-дитячому наївним. Я жила, допомагала батькам, навчалася, завжди з великим бажанням брала участь в олімпіадах, конкурсах…

Але КОМУ?! КОМУ це потрібно зараз, коли під загрозою майбутнє цілої країни, життя всього народу, зрештою, моє власне життя?!

Прийшло усвідомлення того, що я стала дорослою. Життя змінилося назавжди. І навіть після перемоги я вже не стану такою, як була раніше. Одне знала точно: я не зможу стояти осторонь, коли моя країна потребує допомоги.

Скільки житиму – пам’ятатиму розгублений і стривожений погляд моєї мами. Доросла жінка, яка виховувала мене, брата і сестру, давала лад усій родині, яка завжди була для мене символом стійкості, непохитності, впевненості в завтрашньому дні, - вона стояла біля нас приголомшена і злякана у своєму відчаї, то ховаючи очі, то ловлячи погляд кожного з нас. Ніби в ньому вона могла знайти відповідь на питання: що робити? Як жити далі? Як врятувати своїх дітей?

Одне, що не викликало сумнівів, це те, що я і моя родина залишаємося в Україні разом зі своїм народом і будемо робити все, щоб наблизити Перемогу!

Мені сімнадцять років. Чим я можу допомогти? Який внесок можу зробити в перемогу? І я вирішила, що буду допомагати нашим воїнам тим, що вмію робити найкраще. Я вчуся на кондитера, тому долучилася до випікання нашим захисникам усіляких смаколиків. Випікаючи коржики, пироги, ми прикрашали їх державними символами, писали на них патріотичні гасла. Отримавши їх, захисники та захисниці повинні були відчути нашу підтримку та тепло наших душ! А ще вони мали відчути, як ми чекаємо на перемогу, як ми віримо в них! Вони повинні були знати, що кожна людина в Україні прокидається і лягає спати з молитвою за нашу армію, за кожного з них. (До речі, молитва – це було те, що допомогло мені не збожеволіти в перші дні війни. Хоча до двадцять четвертого лютого я жодної молитви не знала й ходила до церкви лише на Великдень.)

Це величезне лихо, яке охопило мою країну, зблизило всіх нас, зріднило чужих людей. Тоді я зрозуміла, що моєю родиною стали всі мої знайомі, одногрупники, учителі, майстри, усе наше місто, увесь український народ. І ця родина потерпала від куль, ракет і снарядів, раділа першим перемогам ЗСУ, пишалася новими героями.

А разом з родиною і я

ХВИЛЮВАЛАСЯ, коли йшли на війну мої друзі, їхні брати та батьки.

ПЛАКАЛА, коли прийшла перша звістка про загибель колишнього учня нашого центру. (А скільки таких звісток вже було після того!..)

РАДІЛА, коли першу медаль «За визволення міста-героя Харкова» отримав син нашого майстра, теж у минулому – учень нашого центру.

ПИШАЛАСЯ, коли нас на заходи почали приходити хлопці, які ще кілька років тому навчалися в центрі, а зараз вступили до лав ЗСУ та тероборони, щоб захистити кожного з нас.

ЗГАДУВАЛА, як у мирному житті наша вчителька української мови організувала зустріч з місцевим поетом Олександром Бережним. Він читав нам свої вірші, разом з ним ми писали радіодиктант. А коли почалась війна, він вирушив на захист України і загинув героєм, захищаючи рідну землю від ворога , так і недописавши останнього рядка свого вірша, ніби залишивши його нам, молодому поколінню, дописати, щоб пам'ятали...

ПРИСЯГАЛАСЯ пам'яті кожного героя, ніколи не забувати, яку жертву заплатив український народ, наближаючи ПЕРЕМОГУ!

Доля кожного з них пройшла через мою долю. Бо в часи, коли пишеться історія, неможливо залишатися байдужим, стояти осторонь. Приходить усвідомлення того, що ІСТОРІЯ НАШОЇ КРАЇНИ – ЦЕ КОЖЕН ІЗ НАС!

Сьогодні двісті двадцять третій день війни. І як би не було зараз усьому моєму народу виборювати право на мирне життя ПІД СВОЇМ ПРАПОРОМ, НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ, я вірю: ПЕРЕМОГА – УЖЕ БЛИЗЬКО! Моя родина – мій народ без жодних сумнівів і вагань сплачує за неї дуже високу ціну!