Комок Дмитрій, 17 років, студент «Вільногірського фахового коледжу УДУНТ»
Викладач, що надихнув на написання есе: Криворотенко Ольга Григорівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Мамине «війна, сину» замість доброго ранку мене злякало й шокувало, зробило мою душу крижаною, серце - окровавленим, думки - страшними й незрозумілими.
Ця тяжка звістка гадюкою вилася між деревами у парку, простувала магазинами, визирала із-за будинків, кричала із екранів телевізорів та радіоприймачів, бігла рядочками інтернет-новин,- вона була скрізь у моєму молодому, красивому, дорогому серцю місті Вільногірськ. Ви тільки вдумайтесь: Вільногірськ! Місто вільнолюбних , мирних, працьовитих людей –і раптом його топтатиме нога окупанта? Почуття тривоги я не міг прогнати. Воно підсилювалося безперервними сиренами, пошуком укриттів, невтішними новинами з лінії оборони, потоками біженців на вокзалах… Тривога викликала страх, паніку. Уся родина в розпачі від почутих новин .Близькі мені люди не знали, як далі жити, що робити, як зарадити горю, як допомогти воїнам. Біль, страждання, сльози… Мені хотілося стати невидимим і разом із тим всесильним, щоб захистити й родину, і народ, й Україну. Я цього не зможу забути ніколи.
Та відчай і розпач недовго гостювали у нашій родині. Тато вступає до територіальної оборони, ми з мамою плетемо сітки, усі разом допомагаємо переселенцям посудом, продуктами, одягом для дітей і дорослих, родина фінансово підтримує ЗСУ. Війна змінила нас усіх. Немає жодної родини, яка лишилась би осторонь цих страшних подій. Адже разом ми - сила!
Найбільш приголомшливим з початку повномасштабної війни є звістки про звірства окупантів у Бучі, Ірпені, Маріуполі, викликає огиду їхня ницість, бездуховність, аморальність. Не менш приголомшливими є звістки про героїчну смерть тих, хто жив і працював у моєму місті, ходив його вулицями, навчався в школі, розбудовував місто. І схиляють у тузі голови земляки, віддають останню шану героям…
А звук сирен все проникає й проникає у кожну клітинку . І тоді здається, що цьому не буде ні кінця , ні краю . Набат постійно вселяє в душу тривогу, нагадує про небезпеку, позбавляє впевненості у завтрашньому дні .У такі хвилини мені дуже страшно, адже я розумію всю серйозність ситуації. Наше місто, як у тій казці говориться: праворуч підеш- у Кривий Ріг та на Херсонщину попадеш, ліворуч підеш- у Дніпрі та Запоріжжі опинишся. Так і живемо в постійному страху поміж двома лініями оборони.
Ми чуємо вибухи, чуємо, як літають ракети, бачимо, як небом мчать кудись літаки ЗСУ, тонемо у темені через те, що розбита ракетою наша електрична підстанція… Іноді не встигаємо зорієнтуватися та збагнути, що відбувається. До цього неможливо звикнути.
Війна змусила мене задуматись над тим , на що я раніше не звертав уваги. Я став цінувати мир, спокій, став більше помічати красу .Потворне зробило прекрасне іще прекраснішим і привабливішим. Людські чесноти стали більш видимими, любов до рідного краю перейшла із категорії абстрактного в категорію конкретного. Кожен намагається допомогти один одному. Більш помітними стають людяність, доброта, гуманність, взаєморозуміння та взаємодопомога. Так здавна ведеться у нашого народу: ми можемо бути байдужими, неповороткими, пасивними, але у хвилини нещасть, недолі ми єднаємося й разом долаємо незгоди, негаразди, війни. І сьогодні здолаємо ворога, бо війна об'єднала нас усіх й очистила від усякої скверни.
Хочу миру. Хочу навчатися в аудиторії. Хочу бачити усміхнену маму. Хочу жити. Хочу робити свою державу сильною. Як же я хочу миру!
Як хочу Перемоги! І вона буде! Я навіть уявляю цей день: із гучномовців лунає не сирена, а Гімн України, пісня про червону калину, а жителі мого міста танцюють усі разом вальс Перемоги на Центральній вулиці, дарують нашим захисникам квіти, обіймаються, сміються і плачуть. Але вже від щастя…
І я мрію. Мрію про життя без війни. Мрію про щасливе майбутнє. Своє. Людей. України.
