Тетяна в Гуляйполі бачила, як російська авіація нищила місто і вбивала людей.

Ми з Гуляйполя. Дев’ять місяців просиділи в підвалі. Прилетів снаряд до сусідів, у нас повилітали вікна. А в нас двоє онучаток маленьких. Коли порозбивало нам усі двері та вікна, кум забрав нас у свій підвал. У нього перекрито все, підвал глибоченький, там жило багато людей, десь чоловік сорок: сім дітей, четверо маленьких, студент один, дівчина після інституту, хлопець-інвалід, а решта - дорослі.

Одна жіночка, що була з нами, захотіла вареників.

Поїхала додому, зварила вареники, поверталася назад і загинула - прямо під ногами в неї розірвався снаряд.

Світла в нас не було, газу, води. У кумів колодязь був у дворі, ми тією водичкою користувалися. А потім привезли з дому газові плити, балон і готували їжу в підвалі. Усі дев’ять місяців над головами літали снаряди. Ми вже вивчили і знали, коли летить з мінометів, коли з «Градів», а коли – ракети. Тільки починався обстріл, ми у підвал спускалися одразу. Недавно чоловік із нашого підвалу потрапив під обстріл, отримав поранення, тепер лежить в обласній лікарні.

Мене шокувала безжальність, з якою нас обстрілювали з літаків. Якось літак залетів метрів за 20-25 від нас. Там будиночки стояли, хлопчик на городі щось робив, а літак скидав бомби. Хлопчика вбило. Потім літак зробив ще коло. Біля нас річечка, там два хлопці ловили рибу, і тих хлопців дуже поранило. Чоловік із кумом побігли до них, викликали швидку допомогу. Забрали тих поранених до лікарні.

І ще було страшно, як скидали на нас ракети, від яких вирви були по шість метрів глибиною.

А взагалі, постійно фосфорні бомби на нас летіли, касетні снаряди. І це - на мирне населення.

Ось такий «братній» народ, який розповідав, що нічого нам поганого ніколи не зробить. Моя мама розказувала: коли їй було років шість, прийшли німці - навіть вони не коїли такого.

Діти наші тільки місяць там прожили, і ми їх відправили в Полтавську область, тому що не можна було витримати ті вибухи, ракети, снаряди. Онуки були злякані, кричали. Ніхто не думав, що в такому віці ми дізнаємося на власній шкірі, що таке війна.

Не було світла, газ купували у балонах, воду з колодязя брали. Якби сильно хтось захворів, то допомоги не було б - лікарню нашу розбомбили. І досі місто бомблять постійно.

Гуляйполя вже майже немає. Дуже багато людей гине.

Там залишилося тисячі дві народу, і кожного дня чуємо, що є вбиті.  У нашому місті лінія фронту проходить.

Наші близькі всі поїхали з Гуляйполя. Тільки куми там залишилися. Їм у двір прилетів снаряд, знесло літню кухню. Ховаються в підвалі. У них господарство: корова, свині. Поки не хочуть їхати. А я не повренусь додому, поки війна не закінчиться, бо нерви й так нікудишні. Закінчиться війна - треба буде до психолога йти, бо жахаюся від кожного звуку.

У Запоріжжі теж і сирени, і вибухи часто. Діти плачуть.

Стараємося якось долати емоційне напруження. Гуляємо по парку з чоловіком, коли немає тривоги. Ворогу не побажаєю того, що ми пережили за ті дев’ять місяців! У голові не вкладається, скільки в росіян ненависті до нас! І за що? У нас родичі в Санкт-Петербузрі, вони ж не вірять нічому, кажуть, що ми тут макети робимо, що це не по-справжньому. У них дуже сильна була пропаганда всі ці вісім років. А про нашу територію вони кажуть: «Вчіть історію, це все наше». Ми, звичайно, з ними не спілкуємося. Із розмов знаю, що дуже багато людей тепер ворогують із рідними, які в росії живуть.

Я вірю, що скоро все буде добре і майбутнє буде хороше - я оптимістка. Ми підемо в ЄС та НАТО, нам допоможуть відбудувати великі міста і все налагодиться. Для нас головне – щоб діти жили в нормальній країні, де не буде корупції й того, що було раніше. Ми віримо в світле майбутнє.