До 2014 року я проживала в Донецьку. Після окупації міста ми змушені були тікати у Маріуполь. Я навчалась на лікаря, потім тривалий час працювала у Маріуполі за фахом. Після окупації міста ми змушені були знову втікати. Тепер ми перебуваємо у Києві. 

Ми прокинулись від вистрілів рано-вранці. Зрозуміли, що обстановка дуже погана. Мої батьки залишились у Донецьку. Мама зателефонувала зранку і сказала, що з Донецька почали обстрілювати Волноваху і Маріуполь. Деякі райони Маріуполя були зовсім неподалік від лінії фронту. У нас була тривожна валізка, ми її забрали і о шостій ранку на громадському транспорті виїхали на вокзал. Намагались виїхати потягом, але не змогли. Ми були морально готові до евакуації, бо переживали це у 2014 році. Ми волонтерили як лікарі, тому вирішили залишитися. 

2 березня у нас зникло світло і вода. Через постійні обстріли нам було дуже важко добувати воду. Було дуже холодно, у квартирі було -10 градусів. З 5 березня зник газ, і нам доводилося готувати надворі під бомбардуваннями. Найважчим було зігрітися, добути воду і приготувати їжу. 

Ми жили на вулиці Бахмутській, у нас на подвір'ї був дитсадочок. Там у підвалі текла вода з труб. Вона була непридатна для користування, але іншого вибору у нас не було. 

11 березня у нас було влучання у будинок. Цією водою намагались гасити будинок, і вона закінчилась. Тож нам доводилось розтоплювати сніг, збирати дощову воду. Ми дуже заощаджували - на двох дорослих на добу ми використовували приблизно відро води. 

Шокувала кількість загиблих людей. З 16 березня ми почали виходити з нашого подвір'я і побачили цей жах. Навіть зважаючи на те, що я медик і мене таким не здивуєш, але те, що на квадратний метр лежало 8-10 трупів, це мене дуже сильно вразило. 

Дуже важко було переживати обстріли, бомбардування, авіаудари. Я не розуміла, як можна було вбивати мирне беззбройне населення. 

Спочатку ми намагались ходити по дворах, проситися в машини. Але нам усі відмовляли. Ходили на трасу, нас не брали. Коли нам запропонували машину, довелося 40 хвилин іти пішки до місця зустрічі перебіжками під обстрілами, . Потім уже машиною довелося об'їжджати місця танкових боїв, які точилися на вулицях міста.

Коли мій чоловік з одним нашим супутником ходили на розвідку дивитися, чи зможемо проїхати, по них стріляли російські снайпери. Вони в останній момент встигли заховатися. У дорозі орки забрали у нас одну машину, тому що вона була оформлена на приватне підприємство. Нас було п'ятнадцятеро людей, серед них - четверо дітей, і нам довелося їхати у такій кількості на двох машинах. У сірій зоні ми потрапили під обстріл, водій ледь встиг вирулити. Але ми проскочили - наші військові надали нам коридор, у нас навіть не перевіряли документи. Це був один із найважчих моментів. 

Приємно вражають наші перемоги, кожен звільнений населений пункт. Дуже вразила чуйність людей, коли ми приїхали на підконтрольну українську територію. Ми виїхали практично без нічого. Було стільки волонтерів і просто добрих людей, які готові були допомогти. Із житлом і роботою не було проблем у Києві. Люди з розумінням ставились до нашої ситуації. Благочинні фонди дуже підтримували. 

Дуже переймались за нас батьки, бо ми 23 дні не виходили на зв'язок. Але війна зміцнила сімейні узи. Ми згуртувались, активізувались, у нас загальна ціль - рухатися до Перемоги. Дуже чекаємо на звільнення окупованих територій. 

У Києві для мене була робота, ми знайшли житло. 

Хотілося б вірити, що війна закінчиться якомога швидше і ми відновимо нашу територіальну цілісність.

Я б хотіла возз'єднатися з родиною, безперешкодно бачити батьків, їздити у рідний Донецьк. Мрію жити у мирі, мати дітей і родину. Було б чудово мати можливість без будь-яких обмежень мандрувати своєю країною, проводити час із родиною.