Ірина боїться навіть навідуватись додому через постійні обстріли

Я жила  з чоловіком і дітьми у Гуляйполі. Діти жили окремо. Чоловік мій вже на пенсії, працював на станції. Я працювала у соціальній крамниці. Коли дізнались, що почалась війна, ми все-таки пішли на роботу. 24 лютого ми ще їздили по селам торгувати – повезли людям найнеобхідніші харчі.

З березня окупанти почали обстрілювати місто. Громили багатоповерхівки, церкву. Ми дуже злякались, бо жили недалеко від центру. На кілька днів ми поїхали до сина у Запоріжжя – пересидіти небезпеку. А коли повернулись додому, снаряд «Граду» впав на дім сусідки, і нам вибуховою хвилею вибило вікна та двері.

Ми позабивали вікна і двері, поспіхом зібрались і переїхали у Запоріжжя. Живемо вшістьох у двокімнатній квартирі.

Діти сплять на підлозі, ми з чоловіком купили розкладачки. Так вже сім місяців живемо. З нами якийсь час був ще мій рідний брат, він на діалізі у Запоріжжі.

Ми з чоловіком влітку їздили додому. Полагодили дах, позабивали все. Більш цінні речі завантажили у машину і забрали.  

Я тут влаштувалась у магазин працювати, діти мої теж працюють, чоловік - пенсіонер. Вдома все зруйноване через постійні обстріли. У брата літня кухня пошкоджена. Син часто туди їздить провідувати котів і собак. Я рідко їжджу, бо дуже боюся прильотів - місто з літаків обстрілюють. Чекаємо перемоги. Я не знаю, що з нашого Гуляйполя залишиться.