Луценко Марія, 15 років, КЗ «МГПШ № 1»

День, коли почалась війна на Донбасі, я не пам’ятаю. Стала помічати, що батьки чимось стурбовані. Мама періодично збирала речі в чемодан, чомусь називала його тривожним, хоча ми знали, що у відпустку мама не збирається.

До класу приходили новенькі, і дорослі чомусь називали їх біженцями.

Діти були з Макіївки, Донецька, Горлівки. Розповідали, що їхні будинки бомбили, що вони були змушені покинути рідні місця. Але навіть тоді я не усвідомила повну трагедію.

Для мене війна почалась 24 січня 2015 року з обстрілу мікрорайону Східний. Містом голосили швидкі, інтернет і телебачення транслювали наслідки обстрілу. Руйнування житлових будівель, убиті та поранені мирні жителі

Ця зима перевернула мою свідомість, війна не в телевізорі, вона поруч.

Я вперше задалася питанням: навіщо на нас напали? Навіщо комусь потрібно з нами воювати? Мої друзі в цьому обстрілі втратили близьких. Я буквально сама відчула біль їхньої втрати. З початком цих подій зрозуміла, що дитинство моє закінчилося. Почала усвідомлювати, що це може статися і з моєю родиною. Вперше усвідомила, що війна торкнеться кожного, якщо обстріли повторяться, моя сім’я теж не в безпеці.

Мені вперше стало страшно за своє життя та життя своїх близьких.

Я стала по-справжньому розуміти, що українська армія захищає наше місто, що українські солдати ведуть бої за нашу територію, за наш рідний Донбас. Завдяки їхньому героїзму ось уже близько семи років наше місто захищено та продовжує розвиватися. Мені вже п'ятнадцять, я вже не вірю в Діда Мороза, але кожен Новий рік загадую одне бажання – нехай буде мир у нашій країні та закінчиться війна!