Лосинець Дарина, ВПУ-22 м. Сарни, група №27 «Бухгалтер», Рівненська область

Викладач, що надихнув на написання есе — Киреєва Тамара Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На шлях я вийшла
Ранньою весною
І тихий спів несмілий
Заспівала.
Леся Українка

Я — Дарина, дівчина з Поліського краю, де предковічні ліси задивляються у сині очі цілющих озер, а бурштинове намисто осяває нашу землю неймовірними легендами та переказами давнини. Таке воно — рідне моє Полісся. Недаремно приворожило воно Лесю Українку, яка оспівала цей край у «Лісовій пісні».

2022 рік. 24 лютого. Війна. А я мала бути Мавкою 25 лютого, коли у Лесі день народження, і ми мали вшанувати поетесу на літературному святі, де її Мавка, в моєму виконанні, сказала б слова: «Я маю в серці те, що не вмирає.»

Але цього не сталося. Війна ракетами та вибухами, пронизливим виттям сирен зупинила мить прекрасну.

І розпочався мій шлях війни. Розпач, жах, безнадія і сльози, але поряд були батьки, друзі, люди, яких я знаю і бачу щоднини. Ми навчилися жити в умовах війни: йшли справжні сини захищати неньку-Україну, старі і малі робили все можливе і неможливе для наближення Перемоги. З’явилось нове для мене слово — волонтери. Навіть моя вулиця стала Волонтерською.

Йшли дні, місяці, а вже і роки. Моя рідна вулиця стала для мене моїм шляхом у війні. Люди, їхні вчинки, справи, миті тривог і перемог — все довелось нам бачити і ділити на цьому шляху.

Щоранку, коли я йду на навчання до училища, я зустрічаюся на дорозі з бабою Ганною (по-вуличному Дячихою), вона найстаріша жителька нашої вулиці — їй за 90, вона — «дитя війни», Другої світової. Спираючись на палицю, вона веде до школи свого правнука Сергійка. Його маму забрала тяжка хвороба, а тато — на зміні. Малий Сергійко — теж «дитя війни», тільки сучасної, страшної війни, яку принесли на нашу землю нелюди з росії. У цих двох постатях я бачу і хід історії, і трагедії людські на кривавих дорогах війни. А ще я відчуваю, як хочеться бабі Ганні, щоб її Сергійко вчився, став людиною і жив під мирним небом, щоб в Україні не повторювались покоління «дітей війни». Ми посміхаємось, вітаємось і бажаємо один одному мирного дня. Це надає сил.

Заходжу в головний корпус училища і вітаюсь з Героями, що дивляться на мене зі Стели Пам’яті. Це наші випускники — Герої.

Серед них є і хлопці з моєї вулиці. Ось вони — Олег Магрело, Денис Тутука, Ігор Дударик, Олег Попович, Сергій Твердий… Як багато їх! А ще — «пропав безвісти» Олег Криницький. Його син Роман б’є ворога на фронті разом із своїм сусідом-товаришем Сашком Магрелом, після тяжкої контузії лікується воїн Володимир Оверчук. Це наші хлопці, з якими ми жили на одній вулиці. А скільки їх — Героїв, що стали Небесними Ангелами України!

Спомин про них живе серед нас в наших серцях. Ось згадую Дениса Тутуку, доброго, веселого, життєрадісного сусіда, який так любив людей, життя, мріяв збудувати свій дім, а ще дуже любив тварин. Повертався він із відпустки туди, у пекло, як виявилось — востаннє. На дорозі побачив маленьке безпритульне кошеня, підняв, пригорнув, повернувся до мами і попросив доглянути цю знайду. Ось такі вони — наші герої, які безжально нищать ворогів, не бояться смерті і до сліз розчулюються від беззахисних «друзів наших менших».

Повернувся Денис Героєм на щиті. Мама добудувала його будинок мрії, в якому є його кімната, маленька зала музею, де живе світла пам’ять про Дениса, а ще його улюбленці — пухнастики — панують усюди.

Скільки ж багато добрих слів хочеться сказати про тих людей, які жили поряд зі мною на одній вулиці, робили свою звичну роботу, були гарними господарями, батьками та синами, любили своїх дітей та дружин, але війна зробила їм екзамен — понад усе вони любили Україну, бо віддали за неї найдорожче — життя!

…Дзвенить дзвінок. Ні, не сирена тривоги, а звичайний шкільний дзвінок. У мене — урок фізики. Викладач Валентина Василівна — строга, вимоглива, розумна, а її кабінет фізики — найсучасніший. А я ще знаю, що моя вчителька, моя ж сусідка — волонтерка з перших днів війни. Вона разом із своєю мамою Євгенією, багатодітною мамою Мариною та ще з іншими жінками-сусідками шиють куртки, підсумки, кавери, аптечки, м’які ноші і багато потрібних на фронті речей. Це роки праці, роки війни, палка віра в Перемогу і безмежне бажання бути потрібним, скоротити цей шлях війни.

Живе на вулиці Волонтерській пані Любов, незвичайна жінка, закохана в рідний край, пісню, народну творчість. Я щодня проходжу біля її садиби, бачу ошатні квітники, доглянутий сад. Радію, що не опускаються руки у моїх земляків, не міліють їхні душі.

Любов Олексіївна очолює аматорську студію майстрів декоративно–ужиткового мистецтва «Самоцвіти Сарненщини». Мені трапилась нагода побувати на презентації робіт цих майстрів-чарівників. Чого тут тільки не було! Древнє лозоплетіння, різьба по дереву, вишивання і ткацтво, гончарство — вся краса нашого Полісся від давнини до сьогодення. Такі виставки-продажі проводяться часто, тому що це потрібно нам, людям війни. Прекрасне заспокоює душу, а кошти, вилучені від продажу, стають донатами для ЗСУ.

І коли є такі люди, що йдуть зі мною поряд шляхом війни, коли у нас є в серцях те, що не вмирає, то я обов’язково зіграю Мавку ранньою весною, на Лесині уродини, коли закінчиться війна.