Заяць-Поцелуєва Світлана, 1 курс, Шосткинське вище професійне училище

Вчитель, що надихнув на написання — Форостина Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я пам’ятаю той день, ніби він був вчора. Коли мама розбудила та сказала: «Доню, прокидайся, війна почалась!». Відтоді слово «війна» стало невід’ємною частиною мого життя. З того моменту вже пройшло майже тисяча днів, але для мене це не просто цифра - це тисяча днів болю, страху, втрат, але й сили та надії. Для кожного це стало частиною випробування, яке назавжди змінило наше життя.

З перших хвилин війни я відчула на собі, що таке тривога, коли прокидалась від сирен та дзвінків від рідних зі словами: «Ти в порядку?». Спочатку це був хаос. Ми з родиною не знали, що робити, як реагувати, куди бігти. Коли телефонували та казали: «Ти чуєш? Здається, щось летить - бігом ховайтесь», ми брали з собою тривожний рюкзак та бігли до бомбосховища. Там вже були знайомі нам люди, у яких в очах також можна було прочитати страх за своє життя та життя близьких. Всі разом ми сиділи та чекали відбою тривоги, і тільки потім могли повернуся до квартири, але спати після цього вже не дуже хотілось. Згодом трохи звиклись; хоч і тривоги лунають постійно, але вже не так страшно. Ці 1000 днів стали для мене уроком справжньої витривалості.

За ці роки мій шлях видався досить важким. Я бачила, як руйнуються сотні життів, але й бачила, як люди змогли об’єднатися в волонтерські центри. Пішовши навчатися до вищого закладу, я зустріла дуже багато добрих людей, які готові були допомагати мені будь-якої хвилини. Моє оточення дуже змінилось, як і я сама. В моєму житті з’явились люди, з якими я готова пережити кожен день та кожне випробування.

Я вирішила не сидіти на місці і чекати, коли все закінчиться, а долучитися до прискорення нашої перемоги. Почала плести сітки, допомагала волонтерам, по всьому місту збирала каштани. 

У нашому навчальному закладі я допомагаю виготовляти їжу та смаколики для воїнів.

Так, кожен день ставав для мене і для тих, кому допомагаю, маленькою перемогою. Ця війна навчила мене тому, що навіть у темні часи люди здатні на великі справи.

Минуло вже більше ніж два роки. За цей час багато чого змінилось; я більше не та, якою була на початку цього шляху. Я навчилася виживати в нинішніх умовах, боротися зі страхом, відчаєм, втомою. Війна мене зміцнила. Ці тисяча днів дали мені зрозуміти, що навіть у найскладніші часи є місце для надії.

Війна продовжується. Але за ці 1000 днів я зрозуміла найважливіше – ніколи не треба здаватися. Мій шлях – це шлях тисячі українців, які живуть в реаліях війни. Ми обов’язково переможемо, бо кожен із нас став частиною цієї боротьби за свободу, за життя, за право на майбутнє.

Все буде Україна!