Бардаков Максим, 3 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Славутський професійний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грабарчук Іванна Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія війни розпочалася ще в 2014 році. У моєму рідному місті Балаклія на Харківщині я вперше почув звуки вибухів. І від тоді моє життя та життя моєї родини змінилося, змінилося просто в один момент, змінилося на "до" та "після". Хоча тоді я ще був малим, але як сьогодні пам'ятаю: ми з батьками повернулися додому після відпочинку на Одеському морі та я пішов провідати свого дідуся. З дідусем ми не бачилися впродовж тижня й мені дуже кортіло поділитися з ним враженнями від поїздки.

Повернувшись додому, я повечеряв із батьками. На жаль, тоді це була наша остання спокійна вечеря в сімейному колі. Звичайно, про це ми навіть і не здогадувалися.

Я прокинувся від якихось дивних звуків, підійшов до вікна й побачив колони танків, справжніх танків. Тоді я дуже злякався, одразу - шок, паніка. Вперше такими розгубленими я побачив своїх батьків. Вони довго не знали, що робити, почали збирати квапливо речі. Вирішили, що треба їхати. Але куди ж? Після довгих роздумів, вагань та переживань, батьки все ж таки прийняли важке рішення: залишитися вдома та сподіватися, що все це жахіття швидко закінчиться. На щастя, так і сталося. За три дні місто звільнили від загарбників.

Ми поступово почали повертатися до життя. І тут би я дуже хотів завершити на цьому моменті, але...

У березні 2017 року ми знову почули звуки вибухів, адже жили неподалік від місця диверсії. Батьки відвезли мене із братом до наших родичів у місто Ізюм, оскільки від вибухів наш будинок тоді постраждав. У ньому були вибиті вікна та сильно пошкоджено дах. Тато витратив на його відновлення близько трьох тижнів.

Лютий. Ранок четверга 2022 року. Знову цей страшний сон повторюється. Мене розбудила мама зі словами: "Сину, прокидайся! Війна!"

Цього разу ми зібрали речі й поїхали. Виїжджаючи звідти, я дивився у вікно машини й не впізнавав своє рідне місто.

Спочатку ми зупинилися у Львівській області, потім вирушили до міста Дунаївці Хмельницької області. Там також пробули недовго в знайомих моїх батьків. І тепер я в місті Славута Хмельницької області. Тут із сім'єю ми проживаємо й до сьогодні. Я вступив до Славутського професійного ліцею та навчаюся за професією "Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів. Елекрогазозварник". Можу сказати, що я розпочав нову сторінку життя, адже навчання стало для мене порятунком. Заняття улюбленими справами неабияк відволікають, повертають до життя, повертають віру та надію.

Тепер я живу тут і зараз, живу на максимум, аби ми перемогли. Тому вважаю важливою місією допомагати воювати на своєму фронті.

З одногрупниками ми плетемо маскувальні сітки, беремо участь у різноманітних благодійних акціях, допомагаємо в розвантажуванні гуманітарної допомоги. Я почав активно цікавитися культурою України, розмовляти лише українською мовою, вивчати історію та традиції, дотримуватися їх. Я зрозумів, що потрібно цінувати все, що маю. Мої рідні поруч, а це найбільша цінність у житті. І ще одне, що я зрозумів, - це те, що я не хочу жити ніде, крім України.

Скільки б мої батьки хвилюючись не думали про поїздку за кордон, я хочу бути тут, навіть як би не було страшно й тривожно.

Я певний, що після перемоги буду ще більше приділяти часу своїй родині й побуту, мріяти й будувати плани на майбутнє. Знаєте, я вірю в нашу перемогу, пишаюся кожним, хто наближає її, пишаюся нашими захисниками. Перемога буде обов'язково! А поки гуртуймося, підтримуймо один одного, підтримуймо наших захисників!