Головко Крістіна, 11 клас, Станівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Верхньокоропецької сільської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Роднікова Надія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повітряна тривога. З однокласниками поспішаємо в укриття… Знову думки повертають у той тривожний день  2022 року. Звичайний ранок.  Я восьмикласниця. Вставати з ліжка не хочеться, але треба. Краєм вуха чую схвильований голос мами, яка розмовляє по телефону. Чую її: «Не може такого бути!» Прислухаюся. Тато, який у Києві, каже: «Тут вибухи. Війна». Тривожно. Але починається звичайний день. Ми з мамою збираємося і їдемо у школу. Я – навчатися, а вона – навчати (працює вчителем). Та у школі неспокій. Всі збуджені. Перший урок. Заходить класний керівник і каже, що розпочалася війна. Нас відпускають додому.

Як тепер, бачу сльози вчительки, однокласників. Ми з дівчатами обнімаємося, прощаємося, плачемо. Бо не знаємо, що далі…

Але ми ще й так не усвідомлювали всього жаху. Не знали , що попереду. Про війну я чула з екрана телевізора, читала про неї в художніх творах. Та реальність набагато страшніша… Війна увірвалася в моє життя, ніби  чорний смерч. Сумні думки обсідають голову. Мама і тато ходять замислені. Бачу біль і розпач у їхніх очах. Мама каже, що не могла навіть уявити того, що відбувається зараз. Каже, що важко, та набагато важче тим, які проживають у східних областях. Там зараз жах.

Жаль людей. Завинили чим ці нещасні? І перед ким?

Вересень 2022… Війна триває… Українці  не здаються! Учні повертаються за парти. Навчаємось. Розуміємо, що повинні робити щось, наближати Перемогу. Донатимо на ЗСУ, допомагаємо плести маскувальні сітки. Беремо участь у зборі продуктів і речей першої необхідності для потерпілих. Робимо, що можемо…

Пройшов рік… Як і всі українці, сподіваюся, що війні скоро кінець. Але ні…Проклята не хоче відпускати зі своїх сталевих лабет Україну. Гинуть мирні люди, діти…

Здавалося б, далеко, не на Закарпатті, але чомусь так боляче. Душа моя плаче. Багато односельців стали на захист України. Стоять на варті нашого спокою. На жаль, гинуть… Ось привезли Героя… Загинув від руки безжального ворога. Разом із учнями школи живим коридором зустрічаємо полеглого захисника. Сум… Сльози… Гинуть найкращі. Душу шматує німий крик: «Коли? Коли закінчиться? Я дивлюся на рідних загиблого і відчуваю їх біль.

Один із вечорів… Слухаю новини. Дикторка говорить про потерпілих. Серце крається. Людським стражданням нема кінця-краю. Горе і чорна печаль ходять українською землею.

Коли ж настане кінець? Коли над нашою багатостраждальною землею зійде мирний світанок? Коли нелюди перестануть відбирати людські життя? Бо саме людське життя – найцінніша річ на планеті Земля. І ніхто не переконає мене в цьому

Розпочався навчальний рік… Я одинадцятикласниця. Ще мить – і я випурхну зі стін рідної школи. Думки снують у голові… Треба вибирати, які предмети складати на НМТ. Зрештою, остаточно визначитися з  професією, яку оберу. Рідні і знайомі, вчителі кажуть, що треба поставитися до цього відповідально. Та я і сама це розумію. Колись мріяла стати військовослужбовцем, потім юристом. Але останнім часом постійно думаю про професію лікаря. Саме вона так потрібна зараз. Ця проклята  війна змінила всіх нас… Змінила мої думки щодо майбутнього…

Тепер я вже впевнена, що стану лікарем. Хочу рятувати людей, бо так багато їх цього потребує. Так, хочу стати лікарем. Рятувати людські життя. Вважаю, що вирвати людину з лап смерті – круто!

Саме завдяки лікарям виживають тисячі людей. Вони мають змогу продовжувати  жити. Усвідомлюю, що ця професія вимагає великої відповідальності. Але я зможу!

Середина вересня… Я остаточно все вирішила для себе. Рідні схвалили мій вибір. Серйозно готуюсь до НМТ. Уроки, курси, онлайн-заняття… Кожен день напружений. Важко. Але нічого… Прорвемося! Там, на лінії фронту, важче у стократ. І нічого, не скаржаться. Не здаються герої. Стоять на смерть! Не здається мій мужній український народ. Кожен на своєму місці наближає Перемогу. Ми вистоїмо попри все! Бо ми українці!