Чорненький Нікіта

9 клас, Міловська гімназія Балаклійської міської ради Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання: Бринцева Валентина Петрівна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Ранок 24 лютого 2022 року. Звичайний ранок семикласника. Я прокинувся близько 5 години. Поруч солодко муркотів кіт. Погладивши його між вушками, я перевернувся на інший бік і з радістю подумав, що можна ще поспати кілька годин. З думкою, що скоро вихідні, я почав провалюватися в сон. Повторюся, це був буденний ранок звичайнісінького підлітка.

З приземлених думок і солодкого сну мене повернула до реального життя мати. Вона зайшла до кімнати, і далі все відбулося, як  у кіно про війну. Ніколи не думав, що я почую це у власному житті. Мати сказала: «Нікіто, почалася війна». Ось так просто. Фраза, як у кіно. Фраза, яка і повинна була лишатися тільки у фільмах. Фраза, яка змінила наше життя на «до» і «в нашій країні війна». Пізніше ми обговорювали, чому матір саме так сказала. Зійшлися на тому, що ніяке підбирання фраз, ніякі слова-синоніми не можуть прикрасити або покращити значення слів «почалася війна». Ось так в моє життя дитини-семикласника прийшла вона: страшна, жорстока, знищуюча все на своєму шляху війна!

Перші дні я погано пам’ятаю, адже все було схоже на дивний сон. Ми збирали речі, постійно щось викладали, а потім знову докладали у валізи, не розуміючи, як все життя можна вмістити в сумку. Пам’ятаю, що у нас постійно працював телевізор, новини аж ніяк не радували.

А ще клята війна принесла з собою новий звук. Сирена. Вона лунала постійно. Особливо страшно було вночі. Її звук пробирався в наші сни, видирав з теплих обіймів ковдр, заставляв відчувати страх, розпач і гнав напівсонних людей до бомбосховищ.

Період з 27 лютого і по середину травня я називаю «життя під землею». Саме 27 лютого під час повітряної тривоги ми пішли до сховища. Людей тоді ще було небагато, всі сиділи перелякані, навіть розмов не було чутно. Хто приходив з маленькою сумкою, хтось тягнув величезні валізи, дехто приводив із собою переляканих тварин. Ніхто нічого не розумів.

Ближче до вечора людей стало більше. Вони розподілялися по кімнатам, займали місця. Дехто збирався лише пересидіти тривогу, хтось говорив, що назовні небезпечно і буде ночувати тут. Мене було не по собі, коли слухав розмови дорослих. Все ще не вірилося, що в XXI ст. можуть відбуватися такі страшні речі.  Мені хотілося додому, в свою кімнату, де таким захищеним і щасливим я відчував себе до початку війни. Батьки мої також були розгубленими. Ми тихенько розмовляли, коли почули страшенний рев літака. Мабуть, страшнішого звуку я досі не чув. Він летів низько і чутно було, як ревів його двигун. В приміщенні всі підхопилися, і люди спантеличено дивилися один на одного. Раптом почули звук вибуху.

Будівля шалено захиталася, піднявся стовп пилу, було чутно звуки скла, що розбивається і плач маленьких дітей. Мама пригорнула мене до себе, почала струшувати пил, питати чи сильно я злякався. Але я бачив її очі. Бачив, як сильно злякалася вона.

Бачив очі людей поруч, очі зарюмсаних дітей, очі тварин. Тоді нам здалося, що це кінець, що літак буде бомбити нашу Балаклію, допоки не залишиться нічого. Потім ми дізналися, що на військову базу скинули авіабомбу.

З цього дня ми жили у сховищі. Спали сидячи у кріслах. Вночі над нами ревіли літаки, часто чули вибухи. Рано вранці ходили додому, щоб покупатися, переодягнутися, нагодувати кота й собаку, приготувати собі їжу і знову йшли в підземне життя. Людей було дуже багато. Інколи навіть не було вільних стільців.

Ми швидко призвичаїлися. Люди поприносили переноски, щоб заряджати телефони. Хтось приніс електрочайник. Я знайшов собі друзів, і ми грали в карти, доміно.

З кожним днем все частіше і частіше я чув сміх. Люди почали посміхатися. І тоді я зрозумів, що таку націю, яка живе під землею, але сміється, неможливо перемогти. Нас вже не лякало відключення тепла, ми просто взяли більше ковдр. Коли відключили світло на декілька днів, ми принесли свічки та ліхтарики.  Всі набирали воду в пляшки, тому і відключення води нас не злякало. Всі змінилися, і все навкруги теж стало іншим. Цінними стали зовсім інші речі.

Моє місто Балаклію деокупували 8 вересня (7 місяців росіяни хазяйнували на моїй землі). Я вдома, вже не під землею.  Навчаюсь. Навіть почав займатися грою на гітарі. Не чути вибухів. Є світло, Інтернет, вода. Здавалося, що життя повернулося, але в країні продовжується війна, щодня гинуть люди, руйнуються будинки, постійно лунає сирена. Українці стали іншими, і вже ніколи, навіть після закінчення війни ми не будемо такими, якими були до 24 лютого.