Комарова Аміна

11 клас, Матвіївська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І-ІІІ ступенів Запорізької обласної ради

Вчителька, що надихнула на написання: Філіпенко Ельвіра Миколаївна (вчитель зарубіжної літератури)

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

За офіційними даними наших ЗМІ війна почалася 24 лютого 2022 року. Те відчуття, чесно кажучи, словами не передати. Я прокинулась вранці, коли над будинком дуже гучно пролетіла ракета. Чи то крилата, чи то звичайна, різниці взагалі немає. Кожен вибух, шум і гам, що приносить ця зброя, був жахливим і моторошним, наче з фільмів жахів. 

У моїй родині спочатку почалася паніка, адже ми ще не чули таких звуків і вібрацій, як ті. Але вже потім, ми зрозуміли, що у країні відбувається дещо, з чим ми ще не стикались. Далі по телебаченню лунало звернення нашого президента, у якому він закликав нас боротися за нашу незалежність і свободу.  Перший день війни пройшов в очікуваннях і у великій напрузі, у тривозі і жахливих емоціях. 

Скажімо так: війна перевернула світ з ніг на голову, цікаво, що не лише мій.  Моя історія дещо простіша і спокійніше, ніж у людей, які страждали у прифронтових зонах, але вона є частинкою чогось великого, хоч і не такого важливого.  

Це наче момент пробудження після довгого сну, момент, що виборювався століттями і дійшов до наших днів. Істина, яка має значення для нашого існування, як нації, як українців і українок.

Ми народ, який має шанс на майбутнє і, напевно, через те, що ми вже пройшли, ми можемо засуджувати і аналізувати дії непідвладні нам.  Я й мої рідні сподіваємось, що нашу думку розділяють сотні тисяч людей,якщо не більше. Безмежна кількість душ, що зазнали горя і мріють про відновлення справедливості і миру без існування агресорів. 

У той день ми вперше за своє існування почули про мобілізацію і дізналися, яке насправді жахливе це слово.   Це горе доторкнулося до нашої родини і мій дядько пішов захищати країну. Ми дізналися про це ввечері, та вже в ту хвилину почали хвилюватися, розуміючи, що нас чекає далі.  Після тієї миті все змінилося.

Спочатку ми допомагали більше грошима, харчами, одягом. А коли почали запрошувати плести сітки, я прийшла на допомогу.

Ціле літо їздила різати тканину, інколи заплітала в сітки "штанці". 

З 1 вересня почалася онлайн школа, всім відоме дистанційне навчання.  Було важко поєднувати онлайн уроки і їздити до місця, де відбувалася ця волонтерська робота. Тому мій тато почав в'язати саму основу сіток.   Він вирішив згадати, як це було колись,а я навчившись почала допомагати йому у цій справі. Так мої поїздки до “об'єкту плетіння” перетворилися на зручну допомогу в домашній атмосфері. Поки між уроками тривала перерва, я в'язала по черзі з татом полотно, адже самій було важко.   Боліли і пальці, і руки загалом, та ми продовжували.   Одночасно з нашою самодіяльністю, моя бабуся почала в'язати шкарпетки для військових. Я звичайно теж навчилася. Хоч вироби були не дуже високої якості,я знала, що вони достатньо практичні. Таким чином ми оберігали ноги наших військових від морозів.   

Ось так ми проводили свій вільний час аж до весни. І вже починаючи з того часу, нарешті сітки плелися у нас вдома.   Самі різали тканину,плели і віддавали назад вже готовими.   Було дуже багато сміття і бабуся вигадала робити з ще гарних клаптиків довгі "стрічки".   Ми старанно працювали тоді і продовжуємо у тому ж дусі зараз.   Допомагаємо чим можемо і не втрачаємо надії на перемогу. 

Зараз і мого тата теж можуть забрати у ЗСУ. Ми не хочемо, щоб це сталося,адже знаємо, як він реагує на сам вигляд крові, і чесно кажучи, його здоров'я не з кращих.   Сподіваюсь війна швидше закінчиться, тато залишиться вдома, а ті, хто захищає нашу землю повернуться живими. І врешті-решт нас усіх чекає майбутнє, береженого Бог береже! Слава Україні,Героям Слава!